Концерти Оксани Білозір неможливо уявити без “Україночки”, Івана Поповича — без “Гуцулки-гуцулянки”, а Іво Бобула — без “Душі криниці”. Їх тексти написав Андрій Демиденко. Як і шлягери для багатьох інших зірок, яких уже немає з нами: Дмитра Гнатюка, Назарія Яремчука, Раїси Кириченко... Киянин і нині багато працює, попри повітряні тривоги за вікном.
— До тих сирен неможливо звикнути чи адаптуватися, — каже “Експресу” 73-літній народний артист України. — Проте я не завжди бігаю в укриття, коли вони лунають. Це, звичайно, поганий приклад. У таких умовах непросто, але... Людина покликана бути сильнішою за обставини. І сьогодні українці проявляють чудеса стійкості. Не тільки на фронті, а й у повсякденному житті.
— Кажуть, на початку повномасштабного вторгнення ви опинились у драматичній ситуації, коли не могли виїхати з дачі під Києвом до столиці?
— Так. Це тривало півтора місяця чи близько двох. Над нами в усі боки літали ракети й снаряди. На відміну від Бучі й Ірпеня, до нас орки не дійшли. Хоча їхні танки були буквально поруч. На щастя, у нас похилий рельєф — десь під 45 градусів. Може, це вплинуло на їхні плани... Тоді не було ні світла, ні зв’язку, тому дехто думав, що, може, й мене вже немає. Та, бачте, я з вами тепер розмовляю.
— А як вам вдалося у тих непростих обставинах написати поему “Я — Київ! Я — серце свободи!”?
— Якраз трагедія й спонукала стиснутися у кулак і акумулювати сили. Буквально за три тижні я написав цю історичну поему. Очевидно, Бог був на моєму боці — за ті страждання й переживання, які довелося пережити. Це епічний твір не лише про Київ історичний, давній, а й сьогоднішній. Тобто я об’єднував події, факти, часи, епохи. Це життєпис боротьби, патріаршої мудрості та краси нашої столиці.
Мою поему вже переклали англійською, італійською, а тепер готують німецькою та французькою. Уже вийшов сигнальний примірник, власне, двома мовами — українською й англійською. Причому з неймовірними історичними ілюстраціями. Критики відзначають, що у цьому творі Київ постає як нездоланний духовний щит. Іноді ж — як меч, але меч, який захищається. Там, зокрема, є такі рядки: “Я із плеча здіймав меча, коли мене мечем терзали...”
— Якщо повернутися до мирних часів: ви написали чимало шлягерів для наших зірок. Так, Назарій Яремчук, здається, виконував вашу “Молитву”?
— Він співав дуже багато моїх речей. І ми не просто співпрацювали, а дружили. Назарій міг посеред ночі зателефонувати, скажімо, зі США, й повідомити, що записав пісню “Дай, Боже, радості”, чи — з Канади й розповісти про те, як пройшла операція... Недаремно кажуть, що дружба — поняття цілодобове. (Усміхається).
Знаєте, Яремчук мав неймовірну харизму. Він був ліричний і чуттєвий, а ще — чесний. Глядачі це відчували, тому так обожнювали. Крім того, Назарій чи не єдиний у пісенному цеху, хто нікому не заздрив. А якщо заздрив, то лише білою заздрістю. І взагалі — не поводився, як зірка. Для багатьох колег він був прикладом... Це справжня легенда!
— А яка історія появи шлягера “Україночка”, яку заспівала Оксана Білозір?
— Вона звернулася з проханням написати пісню. Мені хотілося відійти від стереотипів про “гірку долю” української жінки, а придумати щось не схоже на тексти інших авторів. Білозір часто виступала у національних костюмах — така неймовірно вродлива — це й підштовхнуло мене до певного образу. Вірш народився за 2 — 3 дні, я показав його Оксані, вона була у захваті.
Спочатку музику написав Ігор Білозір, але я бачив цю пісню інакше. Тому пішов до композитора Геннадія Татарченка. Перший варіант, який він зробив, мені теж не сподобався. Тоді ми засіли за роботу й за чотири години з’явився той варіант “Україночки”, який знають усі. До речі, рядки — “а я не скорилася, із сльози відродилася”, і сьогодні звучать дуже актуально.
— Андрію Петровичу, вас не обурює, що в такий складний час в Україні відбуваються гучні вечірки й фестивалі?
— Найбільше мені болить, коли на фронті гинуть наші хлопці. Молоді, золоті, святі. Це — герої. Не образи з літератури чи кінематографа, а реальні герої, які кладуть своє життя за нас. А ми в той час танцюємо. Я не кажу, що треба всім ридати, але має бути почуття єдності й солідарності... До слова, я свідомо нікуди не виїжджаю (навіть задля відпочинку), хоча міг би. Не засуджую тих, хто це робить, але вважаю, що треба залишатися тут. І захищати свою землю!