Ремеслом, що, на жаль, зникає, вчитель історії зацікавився давно і навіть написав про чинбарство книжку.
Пан Михайло живе на Прикарпатті. А працює в ліцеї буковинського села Довгопілля. Захоплюється етнографією, історією рідного краю, бджолярством. “У нас жив 90-річний пасічник і чинбар Василь Кочерган. Я в нього переймав досвід, як бджолярувати, — розповідає 57-літній вчитель. — Побачив, що поважний чоловік ще й вправно шкури вичиняє, тож попросив навчити. Так і сам став чинбарем”.
“Як виправляють шкуру?” — питаю майстра. Той відповідає: шкурку, приміром, вівці, треба акуратно зняти спеціальними ножами, промити в розчині господарського мила та відмочити два-три дні у соляному розчині. Колись це робили у дерев’яних бочках, тепер — у пластмасових чи залізних. Опісля чинбар шкурку міздрує — забирає з неї жирові плівки. “Якщо вичиняти треба свинячу чи телячу шкуру, то її додатково зверху змащую вапном. А шерсть знімаю спеціальним ножем-“шкафою”, — зауважує.
Далі шкуру 3 — 4 дні чинбар “квасить” (пікелює) у розчині води, солі та сірчаної акумуляторної кислоти. У давнину кислоти не було, тож шкуру намащували розчином пшеничного борошна й солі. Щоб перевірити, чи вона “вквасилася”, майстер легко піднімає шкуру і щипає. Якщо з’являється біла пляма — сировина “дозріла”. Але і це ще не все. За словами Михайла Кочергана, далі шкурку на дві доби слід притиснути невеликим каменем, аби вилежалася. А щоб вироби з неї не нищилися під дією вологи, ще три доби шкуру дублять, використовуючи для цього соляний розчин і хром. Щоправда, наші предки для дублення застосовували розчини із сухої кори дуба (звідси й назва. — Авт.), верби та вільхи. Опісля — пролежування, просушування й розтягування шкури. Чинбар каже, що на цьому етапі треба ретельно стежити, аби на матеріал не потрапило пряме сонячне проміння. “Завершальні етапи виправи — жирування та крейдування. Отож внутрішній бік шкурки натираю розчином господарського мила, нашатирного спирту, шампуню, свинячого чи телячого жиру, — пояснює чинбар. — За якийсь час шар намащеного жиру знімаю ножем-“шкафою”. Далі шкуру посипаю сухою крейдою та зачищую залізною щіткою. Внутрішній бік стає білий, м’який і гладкий. Таку шкуру можна вже й фарбувати”.
Михайло Кочерган уміє вичиняти шкури різних тварин. За його словами, овечі зазвичай використовують для пошиття гуцульських кептарів, кожухів, свинячі й телячі — на постоли та кінську упряж, шкури зайців, лисиць — на коміри, шапки, рукавиці. “Хоч мода тепер трохи змінилася і молодь віддає перевагу штучному хутру”, — зазначає чинбар.
