Раніше його важко було застати у Варшаві. Найвідоміший польський режисер увесь час десь мандрував. Причому прокинутись міг в одній країні, а лягти спати — в іншій. “Я не бував лише в Антарктиді”, — жартує володар призів найпрестижніших кінофестивалів.
— Пане Зануссі, не сумуєте за тим ритмом, у якому жили до пандемії?
— Звичайно, сумую! Адже за багато років я звик до того, що ледь не щодня зустрічаю нових людей. А тепер усе звелося до режиму онлайн, у якому проходять і фестивалі, і майстер-класи, і ділові зустрічі. Сам собою це також цікавий досвід, але маю надію, що цьогоріч ситуація із коронавірусом покращиться і знову з’явиться можливість зустрічатися наживо... Втім, я нині не особливо маю час нудьгувати, адже готую до публікації дві книжки, спілкуюсь зі студентами та працюю над новим фільмом.
— I про що він буде, якщо не секрет?
— За сюжетом це історія про молодого математика, якому один із родичів хоче залишити величезні кошти, а той відмовляється їх прийняти... Загалом фільм буде про свободу та гроші (останні насправді її не дають!), про життя і смерть, а ще — про віру в Бога та науку... Я вже отримав більшу частину фінансування для цього проекту. Ми тепер готуємося до зйомок, аби на початку літа все розпочати.
— Сподіваюсь, цьому не завадить епідеміологічна ситуація. До речі, ви не хворіли на ковід?
— Коли все тільки починалось і ще не говорили про пандемію, я приїхав з Іспанії та доволі сильно занедужав. Можливо, це й був коронавірус. Не знаю... Я би тішився, якби це справді було так. (Усміхається). Проте на антитіла тест не здавав, а ось ПЛР робив, і нині в мене того віруса немає.
— Про свій наступний фільм ви трохи розповіли, а яким темам будуть присвячені ваші нові книги?
— Одна адресуватиметься молоді й називатиметься “Чи варто помирати з-за айфона?” (Усміхається). Це, звичайно, абсурдне питання, але я пробую все-таки подивитись, чи є у сучасному світі такі цінності, за які вартує віддати навіть життя. Ми про такі речі сьогодні трошки призабули...
Щодо другої книги, то вона буде грубша. Це — збірник моїх сценаріїв та проектів, які я закинув, зрозумівши, що ніколи їх уже не зніму. Я сам здивувався, скільки таких речей знайшлося у шафі. Може, це комусь знадобиться. Принаймні за одним із таких ескізів нещодавно відзняли італо-швейцарський фільм.
— Цікаво, ви користуєтесь фейсбуком чи інстаграмом?
— На ФБ я веду свій відеоблог. Раз у тиждень ділюся рефлексіями на різні теми. Але не актуальними, тобто не зі щоденного життя, а більш загальними. Можливо, давно кинув би це, але стільки людей дивиться, що вже не можу перервати. (Усміхається). Раніше ж писав на сайті блог, а тепер ось знімаю вдома відео.
— А як ви ставитесь до ТікТок? Для підлітків він став платформою для творчості...
— Ну, великої творчості я там насправді не бачу. Це радше спосіб розважатись. Тож дивлюсь на такі речі без великого інтересу, але й без критики. Хочуть — нехай собі розважаються... Натомість я навіть мобільним телефоном користуюся дуже рідко. (Усміхається). Тільки в тих випадках, коли без нього неможливо обійтися. Тобто відносно мало. Вважаю, що спокій — це найважливіше!
— Переглядаючи перед нашим інтерв’ю ваші старі фото в інтернеті, звернув увагу, що у вісімдесятих роках ви носили стильну бороду. Немає бажання знову її відростити? Це ж тепер дуже модно...
— Ні, я не хочу бути модним... Взагалі ж це стара історія — моя “політична” борода. То було ще в часи Ярузельського. (Режисерові тоді довелося на декілька років полишити Польщу. — Авт.). Я не міг її зголити, бо у паспорті мав фотографію з бородою. І міністр внутрішніх справ сказав: “Якщо приїдете без бороди, сидітимете в аеропорту й чекатимете, доки вона не відросте”. (Усміхається). Я не знав, наскільки в нього було розвинуте почуття гумору, тому вирішив не ризикувати.
Міністр внутрішніх справ сказав: “Якщо приїдете без бороди, сидітимете в аеропорту й чекатимете, доки вона не відросте”.
— Скажіть, яких речей ви боїтеся у свої вісімдесят один рік?
— Насамперед я боюся ворожнечі в суспільстві, яка щодалі лише наростає. У деяких людей із браком культури це стає на рівні тваринного інстинкту. Вони знову готові одне одного вбивати... Боюся також, що європейське суспільство відходить від своїх базових цінностей. Автокритицизм, який свого часу був нашою силою, привів сьогодні до певного тупика... Чого я боюся просто як людина? Звичайно ж, смерті, котра настане, дай Бог, пізніше, ніж раніше.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію розвитку та переслідувань кримськотатарської мови