Він — лауреат легендарного фестивалю “Червона рута — 89”. Проте музика для Едуарда Драча — радше хобі, адже його професія — лікар. Тож із початком повномасштабного вторгнення киянин полишив свою гітару та мобілізувався до лав ЗСУ.
— Я починав командиром взводу й був поранений у Києві, — каже “Експресу” 60-літній бард, поет, бандурист. — Це сталося під час ракетного обстрілу столичної телевежі. Вибухи були дуже серйозні. Я чудом залишився живим. Потім довго лікувався, але повернувся у стрій та ще два роки провів на Донбасі. Ну, як провів — пропрацював. (Усміхається). Уже як капітан медслужби. Моєю “зброєю” були турнікет, шприц і бинт.
Це робота майже в режимі 24/7. Треба постійно бути “на рації” й готовим до виїзду на евакуацію. Саме медики стикаються із найкривавішим боком війни. Тож мені, звісно, довелося надивитися всілякого. Зрештою, половина нашого батальйону були чоловіки 50+. І тут треба було допомагати уже як сімейний лікар. У медслужби багато й іншої роботи: не тільки лікувальної, а й паперової.
— Весною вам виповнилося 60 років. Несете службу далі чи демобілізувалися?
— Я вийшов у відставку за декілька місяців до того. Шістдесят — це ж граничний вік, плюс — за станом здоров’я. Тепер працюю у реабілітації. Допомагаю і собі, і людям. Поєдную приємне з корисним. (Усміхається). До речі, під час служби ніхто не знав, що я лауреат “Червоної рути”. Уже перед демобілізацією у мене змінився начальник. Одного дня він приїжджає і раптом простягає телефон: “Це ти?” — “Це я”. — “Ого!” Тобто він був першим, хто за роки війни набрав моє ім’я в інтернеті, й звідти “полізло”. (Сміється).
— Ви згадали про легендарний фестиваль у Чернівцях. Для вас це все тепер, як в іншому житті?
— Ні. Сьогоднішній день — це продовження нашої тодішньої боротьби. Адже там були і міліцейські кийки, і заборона української символіки. Та й сам фестиваль ледве дозволили... Тоді на “Червоній руті — 89” вперше на великому концерті прозвучав майбутній гімн України. (Його виконав Василь Жданкін, до якого долучились Віктор Морозов і, власне, Едуард Драч. — Авт.). Ті кадри потрапили в телеефір, режисерку якого вдалося відволікти шампанським. (Усміхається).
Ми тоді не одразу зрозуміли, наскільки те все, що робимо, серйозно. Точніше — робили це свідомо, але не уявляли, який буде спротив. А він був шалений! Знаєте, перша “Червона рута” дала запал на майбутнє. Почалося з пісень, а далі були голодування студентів у Києві, акція “Україна без Кучми” (вона зібрала до 100 тисяч людей), потім Помаранчева революція, Євромайдан, а тепер ось — повномасштабна війна... Україна дуже непросто виборює незалежність.
— Нині ви десь виступаєте чи не до того?
— За останні роки лише тричі виходив на сцену. Крайній раз — у квітні в клубі “Гарнізон” на Хрещатику. Виступав разом із “Даркою і Славком”. (Дует зі США, що виконує українські пісні. — Авт.). Знаю їх ще з часів “Червоної рути” і нам уже доводилося не раз виступати. Щоправда, тепер ми мали тільки одну репетицію. Та, попри це, концерт видався неймовірний!
— У вас поранення було, здається, у руку. Як довго довелося її відновлювати, щоб знову грати на інструменті?
— Я мав п’ять переломів: руки, ноги й трьох ребер. Ой, там було весело... Все, крім ноги, загоїлося без наслідків. Вона ж не давала мені спокою. Навіть спати. (Зітхає). Щодо руки, то я її вже “розіграв”. На щастя, перелом був без зміщення. Невеличкі рубці просто не давали потім розвиватися біглості пальців. Після п’яти місяців занять спеціальними вправами — все нормально. Тепер рука в дечому стала кращою, ніж була. (Сміється).
— Ваш рідний Кривий Ріг регулярно страждає від обстрілів. Хтось там залишився з рідних?
— Мама. Наразі Бог милував. Хоча “прильоти” були неподалік її району. Скільки я не просив перебратися до мене — ні в яку. Ну що ти зробиш?! Тому доводиться їздити мені, коли з’являється час. Взагалі ж Кривий Ріг — дуже протяжне місто (хтось пише 120 кілометрів, хтось — 160), там багато різних підприємств. Плюс відносна близькість до лінії фронту, тому росіяни можуть діставати. Ну а як можуть, то вони стараються.
— Євгене Валерійовичу, що сьогодні живить ваш внутрішній оптимізм?
— Музика, поезія, концерти. Найближчий виступ відбудеться на фестивалі “Кобзарська Трійця” у Києві. До речі, минулоріч ЮНЕСКО визнало українське традиційне кобзарство нематеріальною спадщиною людства. Оце зараз із вами спілкуюся телефоном і дивлюся на копію того документа, що мені теж видали як активному учаснику київського кобзарського цеху. І такі ось позитивні речі тримають. Тобто, що б там не відбувалося — які б “шахеди” чи ракети не літали, нам своє робить!
