Його називають живим класиком української музики. Заслужений діяч мистецтв, народний артист, Герой України. Євген Станкович — автор опер (найвідоміша “Коли цвіте папороть”), балетів, симфоній, а також музики до багатьох серіалів (найпопулярніший “Роксолана”). Після повномасштабного вторгнення він написав “Псалми війни”...
— Я працював над ними рік, — розповідає “Експресу” 81-літній композитор. — Хотів вкласти всі емоції, які тоді переживав. Не знаю, наскільки мені вдалося. Це судити вже слухачам. Прем’єра в Україні відбулася восени, а ось за кордоном ще ні. У будь-якому разі, перефразувавши режисера фільму “20 днів у Маріуполі”, який відзначили “Оскаром”, можу сказати: мені хотілось би, щоб “Псалмів війни” також не було. Краще я написав би щось на іншу тематику. Але сталося так, як сталося. (Зітхає).
— Кажуть, ви й нині багато працюєте. Наскільки повітряні тривоги впливають на творчий процес?
— Звичайно, вони погано впливають. Насамперед — на психологічний стан людини. До “сирен” просто неможливо звикнути. Коли їх немає, ти постійно в очікуванні, а коли лунають, не знаєш, куди подітися. Не кожен же кудись побіжить, а серце вискакує... Тож ситуація не сприяє творчості. У столиці, хвала Богу, атак тепер стало трохи менше. Інша річ — наприклад, Харків. Колеги та знайомі, які там живуть, кажуть, що це справжній жах!
— А ви не виїздили за кордон чи бодай на рідне Закарпаття?
— За кордон — ні. Хоча пропозиції надходили з різних країн, де я колись не раз бував. Та яка там уже Америка... Проте, коли почалося повномасштабне вторгнення, я повіз на свою малу батьківщину дружину та онуків. Останні жили в Бучі й чудом їх вдалося звідти витягнути. Як ви розумієте, статися могло, що завгодно... У Сваляві я провів декілька місяців (нікуди з хати не вилазив, бо серйозно працював), а потім повернувся у Київ.
— Як би ви продовжили речення: ніколи не прощу Росії..?
— Цю загарбницьку війну та численні вбивства. Як можна простити країні, лідер якої відкрито заявив, що він хоче знищити нашу державу й народ? Це ж не те, що хтось собі вигадав, а слова господаря Кремля... Тому — ні, це неможливо пробачити! Не знаю, що буде через сто років, але навіть тоді, маю великий сумнів, що українці все забудуть і побіжать брататися з Росією. Ми надто різні — від життєвого устрою до культури — й це нарешті більшість зрозуміла.
— Перед українськими музикантами сьогодні відкрилися найпрестижніші світові майданчики. Чому раніше наші таланти не помічали?
— Росія витрачала мільярди на проштовхування своєї ідеології та культури по всьому світу. А у нас, на жаль, держава цим не займалася. Тому... Нині ж справді дуже багато оркестрів — з Києва, Львова, Харкова — гастролюють за кордоном. Причому виконують як твори української класики, так і сучасних композиторів. За трагічним збігом обставин на Заході прокинувся інтерес до нашої культури... Думаю, по завершенні війни в Україні почнеться справжній ренесанс.
— А як ставитеся до тих співачок, які зрадили Україну й прислужують тепер у Москві?
— Ну як до них можна ставитися? Вони зробили свій вибір і матимуть на цій землі той осуд, на який заслуговують. Бачите, тільки біда показала, як казав колись Горбачов, ху із ху. (Усміхається). Тобто хто є хто. Воно так завжди буває у житті: ті, на кого часом лаялись, виявляються справжніми, а ті, кого носили на руках, — ні. І наше суспільство не перше, яке з цим стикнулося. Зрадники були завжди та скрізь. Зрештою — ну їх усіх!
— Вам вісімдесят один рік. Чи думали колись, що доживете до таких літ?
— Ні. Звичайно, я маю клопоти зі здоров’ям (мені давно дошкуляє спина), тому нечасто можу кудись поїхати. Навіть на прем’єру. Проте переймаюсь не тим, скільки маю років, а тим, що на війні гинуть 20 — 30-літні. Цілі поля вже в могилах. Оце страшно. (Зітхає). Я ж свій вік уже доживаю. Від пані з косою ще ніхто не сховався. Жодна людина. (Сміється). Навіть Путін нікуди не дінеться. Хоч він і хоче жити вічно.
— Щоб не завершувати на такій ноті: скажіть, що нині живить ваш оптимізм?
— Створилась така ситуація, що в нас немає вибору. З одного боку, це погано, а з іншого — навпаки. Попри все, ми маємо вистояти та перемогти. Іншого варіанта просто не дано. Потім же треба буде стати на ноги — більш міцно — і рухатися далі... Тому я не втрачаю віри, а це і є оптимізм.
