Моя співрозмовниця — зірка серіалів. Можна згадати хоча б “П’ять хвилин до метро” або “Тростинку на вітрі”. Загалом же у фільмографії Інни Капінос — понад пів сотні проектів. Що вже казати про ролі в театрі... Актриса й нині багато працює і, попри регулярні ворожі атаки на Київ, нікуди не хоче виїздити.
— Я вирішила це ще в перший день, коли почалася велика війна, — каже “Експресу” заслужена артистка України. — Чому я маю полишати свій дім? Ні, ні, ні! Повітряні ж тривоги сприймаю просто як даність сьогодення. Нічого не зміниться від того, що я буду боятися... Щоправда, живу на п’ятнадцятому поверсі й щоразу бачу та чую, що летить.
— Ваш рідний Кривий Ріг також часто фігурує у зведеннях. Там у вас хтось залишився із найближчих?
— Маму я вже перевезла. 24 лютого застало її у Києві. Через пів року вона захотіла повернутися у Кривий Ріг. Однак через місяць дуже близько від нашого будинку були “прильоти”, і я вирішила забрати маму до себе. Увечері сіла в потяг, по дорозі замовила машину, зранку приїхала та зібрала всі речі. Ми вже й квартиру там продали. Людям, чиє житло було зруйновано... Звичайно, мама дуже важко все переживає. Рятується ж віршами, які почала писати.
— А що сьогодні рятує вас — робота?
— Вона справді переключає. Особливо — робота зі студентами. Я ж викладаю в університеті імені Карпенка-Карого. Під час війни ми набрали кіноакторський курс. Ще вагались: варто чи ні. І сьогодні в нас вчиться дуже багато не киян, чимало з них — переміщені особи. Це діти з Харкова, Авдіївки та інших міст. Вони працюють значно більше, ніж це робили студенти раніше. Можна сказати — гарують. Попри ті ж сирени!
— У кіно ви знімаєтеся чи наразі пауза?
— Ось тільки-но закінчились чергові зйомки. Загалом же торік я взяла участь у чотирьох проектах. Один із них — серіал “Обіцянка Богу” — не так давно вийшов на телеекрани. А зіграла я там колишню модель, яка спилася. (Усміхається). До речі, сьогодні погоджуюся не на всі ролі, які пропонують. Якщо, прочитавши сценарій, нічого не відчуваю, до роботи не беруся. На щастя, можу вже вибирати.
— У театрі імені Франка ви, зокрема, граєте у виставі з промовистою назвою — “Війна”...
— Це дуже жорстка п’єса. Щоправда, її події відбуваються не під час війни, а опісля. Коли не тільки зруйновано все довкола, а й щось зламалося у душах людей. Думаю, подібна ситуація чекає і нас. Треба розуміти: коли стихнуть вибухи, настане не менш важкий період. Маю на увазі — емоційно та психологічно. Відновитися буде непросто... Працюючи над цією виставою, мені довелося вийти із “зони комфорту”. Таких ролей я ніколи не грала, тому спочатку було важкувато.
— Вас не дивує, що глядачі повернулись у театр? На “Конотопську відьму”, як відомо, неможливо дістати квитки...
— По-моєму, такого ніколи ще не було: щоб стільки людей приходило в театр. Причому — на кожну виставу. Звичайно, це чудово... До слова, у нас відбуваються й благодійні покази: останнього разу, скажімо, вдалося зібрати чималу суму (2 мільйони 349 тисяч гривень. — Авт.). На ці гроші тепер будуть закуплені безпілотники.
Додам, що моя мама (вона має статус дитини війни, а тепер називає себе бабусею війни), коли почалося повномасштабне вторгнення, поставила умову: “З кожної пенсії ти відправляєш по 100 гривень”. Спочатку я це робила в ручному режимі, а потім поставила автоматичну програму... Тож сьогодні кожен із нас допомагає — скільки може, як може та де може.
— Восени у вас буде ювілей — 60 років. Як ви ставитеся до наближення цієї дати?
— Прекрасно... Суто як жінці, зрозуміло, мені хочеться і те, і те зробити, щоб продовжити молодість ззовні. (Усміхається). Але найголовніше інше: я й далі налаштована на внутрішній розвиток. Попри все, перебуваю у гарному настрої та позитивно дивлюся у майбутнє. У мене ще є трошки часу. Творчого — точно...
Знаєте, в дев’яностих роках — тоді, до речі, на одному з фестивалів я здобула гран-прі за роль зв’язкової УПА у фільмі “Вишневі ночі” — моїм улюбленим тостом було: “За тепер!” Нині ж він змінився і звучить інакше: “Живемо далі!” Можна сказати, що це уже навіть не тост, а девіз, гасло, кредо. З ним я й зустрічатиму ювілей.
