Його називають “імператором кольору”, а ще — патріархом, класиком, теоретиком і т. д. Тиберій Сильваші увійшов до топ-25 найуспішніших українських художників, який склали свого часу експерти “Форбс”. Проте сам 72-річний митець не надто цим усім переймається...
— Тиберію Йосиповичу, скажіть, ваша творча активність залежить від того, що відбувається за вікном?
— Звичайно, на свята я не ходжу до майстерні. Та в будні живу за єдиним ритмом (те, що називаю ритуалом живопису), проводячи кожен день у своїй майстерні. Незалежно від того, роблю там щось чи ні. Можу просто сидіти й думати. Головне — пережити певний час із роботою, що перед тобою. (Навіть якщо вона повернута поверхнею полотна до стіни). До певної міри це можна порівняти з такою собі медитацією. Принаймні то найближчий аналог, що спадає на думку... До речі, свої роботи я називаю не картинами, а кольоровими об’єктами.
— Як відомо, ви були учнем легендарної художниці Тетяни Яблонської. А за яких обставин вона намалювала ваш портрет?
— Одного разу ми випадково зустрілись біля Спілки художників у Києві. Пам’ятаю, що був кінець зими, я був вбраний у голубу куртку, картатий шарф, таку ж кепку. (Усміхається). Яблонська й каже: “Я хочу зробити твій портрет. Ти можеш мені попозувати?” — “О’кей!” За два-три дні робота була закінчена. Тетяна Нілівна зобразила мене точно таким, як побачила тоді на Львівській площі... Принагідно ж взяла слово, що я напишу її портрет, що й було виконано через три роки. Нині та картина — у Національному музеї.
— Декілька років тому “Форбс” склав список двадцяти п’яти найуспішніших українських художників, до якого увійшли і ви. Це потішило ваше творче его?
— Ну, я взагалі до рейтингів байдужий. Ну є і є... Волію вимірювати мистецтво абсолютними величинами, а не якимись медійними збігами чи випадковостями. Про що навіть написав в одному зі своїх есе. До слова, нині готується вже друга моя книга. Перша ж розійшлась дуже швидко... Кажу, будь-які рейтинги ніяк мене не зачіпають. Точніше — не впливають.
— Ваш колега — Анатолій Криволап — розповідав мені в інтерв’ю, що спалив сотні своїх старих робіт... У вас таких поривів ніколи не було?
— Ні. Я вважаю, що той шлях, який художник проходить, і той слід, котрий він залишає, — це дуже важливо. Незалежно від того, які саме роботи, на його погляд, найкращі чи навпаки... Між іншим, нині готується велика монографія про мою творчість, де буде показано абсолютно все. Маю на увазі той процес, внаслідок якого я прийшов до певних речей у мистецтві. Вони ж не народились одразу, а були частиною пройденого шляху. Якраз він і є найцікавішим у художника!
— Кажуть, ваша донька пішла батьковою стежкою?
— Так, вона також художник. І дуже добрий. Чесно кажучи, спочатку я не надто хотів, щоб Ілона займалась мистецтвом. (Усміхається). Тому донька й не пішла в художню школу, де навчання починається з п’ятого класу. Та якось ми гуляли разом (пригадую, це було взимку), і раптом вона каже: “Ти знаєш, я хочу стати художником”...
Тож це був її свідомий вибір, на шляху якого я не робив ніяких перепон (усміхається) та й просто не відмовляв.
— Тиберію Йосиповичу, чи є країна чи країни, де ви ще не були, але дуже хотіли би? I при першій же нагоді полетіли би туди?
— Напевно, уже й немає таких. Свого ж часу, коли мене запитували про подібні речі, то я, щоб не говорити банальності, придумав відповідь: дуже хотілось би попити каву в Марокко у кафе, де сидів Пол Боулз. Це американський письменник, за романом якого Бернардо Бертолуччі зняв фільм “Під покровом небес”. І в останніх кадрах тієї стрічки режисер зняв самого автора, який сидить у якійсь кав’ярні з дзеркалами... Ото й мені хотілося скуштувати там кави. Втім, я туди так і не дістався. Нехай це залишиться моєю мрією. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з новоспеченим чемпіоном Європи з греко-римської боротьби Семеном Новіковим.
