У списку членів 15 оновленого комітету Шевченківської премії, який очолив телеведучий Юрій Макаров, можна знайти чимало цікавих імен. Серед них — киянка Влада Ралко, яку вважають однією з найуспішніших сучасних українських художниць...
— Владо, для вас пропозиція ввійти до числа тих, хто визначатиме долю головної премії країни, була несподіваною?
— Так. Абсолютно несподіваною. Тому нині у мене суперечливі відчуття: з одного боку — це серйозні внутрішні сумніви, а з іншого — велика відповідальність та новий виклик. Тим більше, якщо врахувати, що в Україні відсутня системна державна політика щодо сучасного мистецтва й щодо культури загалом. Боюсь, що, навіть ставши членом комітету Шевченківської премії, я мало на що зможу впливати... Зрештою, досі не знаю, хто мене туди порекомендував, адже майже ніколи не була пов’язана з держструктурами.
Тому, кажу, поява мого імені в списку — справді несподіванка. Хоча, варто зауважити, що після першої рекомендації процедура обирання була доволі демократичною, із багаторівневим голосуванням.
— Вам, як творчій людині, не звикати до стріл критиків та недоброзичливців. Вони вас ранять чи ви до певної міри уже стали товстошкірою?
— Для мене завжди дуже важливо, від кого йде ця критика, бо вона може бути як конструктивною, так і порожніми закидами... Однак, попри все, навіть найдошкульніша та найпримітивніша критика, яка спочатку може видатися безглуздою, це, знову ж таки, певний виклик. Бо мені завжди цікаво шукати аргументи й відповіді на такі речі. Тому не думаю, що критичні слова слід сприймати як образу, це радше привід для роздумів.
Мені здається, у нашому суспільстві, в Україні, нині відчувається, я би сказала, брак мови. Що маю на увазі? Коли певні люди (не тільки у мистецтві) обстоюють різні позиції, то це закінчується просто розривом стосунків або розривом діалогу.
А мені би дуже хотілося: якщо критика й виникає, щоб вона була не приводом для ворогування, а приводом для випрацьовування нових змістів.
— Узимку деякі ваші колеги їдуть на певний час у “теплі краї”. У вас немає такої традиції?
— Ми з чоловіком також любимо час від часу кудись утікати. Іноді на місяць, іноді трохи більше. Були на Балі, у Шрі-Ланці, Китаї, Португалії... Проте майже ніколи не їздимо в одне й те саме місце. Навіть якщо це та ж країна, стараємось обирати інші міста. Ми справді багато подорожуємо. Принаймні, як тільки з’являється можливість, кудись вирушаємо. Цього року також збираємось, але куди саме — поки що секрет. (Сміється).
— Цікаво, чи змінювалось ваше ставлення до грошей?
— Пам’ятаю, коли мені не було за що купити підрамники і полотно. Я використовувала старі матраци, знаєте, такі смугасті, бо нічого іншого не мала. І грунтувала їх якимсь клеєм, що знайшла майже на смітнику. Не було й нормальних фарб, тому я малювала технічними. Це пригадалося потім, через десять років, коли продала роботи одному колекціонерові, який став нашим другом... Бачите, як дивно усе складається. (Усміхається). Тож я добре пам’ятаю ті моменти і тепер, коли можу дозволити собі купити будь-які матеріали, це дає мені певну свободу.
— Скажіть, коли ви працюєте, у вашій майстерні звучить музика чи вам для роботи потрібна тиша?
— Іноді звучить, іноді — ні. Це залежить від багатьох чинників. Насамперед — від мого настрою, а також від того, над чим саме працюю та з якою енергією маю справу. Тобто тут немає правила. Що я слухаю? Люблю оперу, класичну музику, а ще — сучасний авангард... Інколи ж працюю у тиші. До речі, я щойно закінчила великий проект, який називається “Зона тиші”. Це частина нашого спільного проекту з Володимиром Будніковим, у якому ми розмірковуємо про природу цінностей. У Києві я покажу нові роботи вже в лютому.
— Ви згадали про свого чоловіка, який, як відомо, теж художник. Цей фактор полегшує ваше співіснування чи, навпаки, ускладнює?
— Навіть не знаю, як би я жила із нехудожником. (Усміхається). Звісно, наша творчість дуже різна й досить часто ми сперечаємося (іноді доволі жорстко — особливо щодо ставлення до реальності й того, що ми робимо), але це настільки важливі практики й це настільки важливі діалоги (як і саме спілкування), що я просто не уявляю собі іншого союзу...
Щодо різних побутових моментів, то у нас немає сталих обов’язків, усе вирішується колегіально і природним шляхом. Якщо зранку треба приготувати чоловікові сніданок — без проблем. Мені це тільки в радість!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з лідером гурту The Вйо
