Страшно сказати: цей колектив існує вже тридцять років. Їхні хіти — “Ганджа” (з нею хлопці стали свого часу лауреатами “Червоної рути”), “Нам пороблено”, “Їдемо, мала, в Карпати” та інші. Всі ці роки незмінний вокаліст “The Вйо” — Мирослав Кувалдін. У неділю в нього — ювілейчик...
— Мирославе, 19 січня вам “стукне” 45 років. Будете якось святкувати?
— Мабуть, влаштую вечірку. Музика, вино, друзі. (Усміхається). До речі, напередодні ювілею з банку надійшло повідомлення, що треба привезти й показати новий паспорт. Точніше — фото, яке вклеюють туди з настанням 45 років. Тож на новій світлині я буду вже не волохатий хлопчисько, а коротко стрижений дядечко. (Сміється). Одне слово, переходжу в інший статуцус. І якщо раніше, передаючи гроші за проїзд у маршрутці, до мене звертались “молодий чоловіче”, то тепер — “мужчино”. Зрештою, я маю вже двоє дітей, тож усе нормально.
— Хтось із них цікавиться музикою?
— Обидвоє хлопчиків ходили в музичну школу. 17-річний Корній уже закінчив її (він грав на флейті), а 14-літній Булат ще вчиться (грає на трубі). Знаєте, у молодшому синові я бачу себе. Він постійно щось наспівує. Це значить, що в його голові крутиться якась музика. У мене було так само! Далі слід зробити вибір: або ти навчишся занотовувати ті мелодії, або вони “там” і пропадуть. Корній має всі задатки стати музикантом.
Зрештою, вони є в обидвох хлопців. Просто один старанніший у навчанні, а другий, Булат, “виїжджає”, як і я свого часу, суто на таланті. (Усміхається). Чесно кажучи, не хотілось би, щоб вони в майбутньому обрали сцену, але якщо все-таки захочуть, то я допоможу.
— У такій творчій сім’ї, напевно, і мама має стосунок до мистецтва?
— Так, вона була беквокалісткою. І співає краще, ніж я. (Сміється). Тепер же Лілія більше художник та пише класні картини... Шлюб двох творчих людей — це завжди легше. Мені так здається. Адже і в чоловіка, і в жінки — спільні інтереси. Натомість не уявляю, як би жив із лікаркою чи бухгалтеркою. Це, сказали би в Індії, різні касти. (Усміхається).
— Їздите разом кудись за кордон?
— Час від часу. Останнього разу були в Іспанії. Нам не треба довго збиратись у дорогу. Тим більше, що тепер безвіз із багатьма країнами. Знаєте, мені подобається їздити за кордон. Це дещо відволікає від реальності, яку ми переживаємо в Україні, і трошки надихає. Бо, коли повертаєшся додому, хочеться, щоб тут було так само класно й комфортно, як десь у ЄС чи в Канаді.
До слова, для нашої сім’ї не відкритими залишаються лише два континенти: Австралія і Південна Америка. Останній хочемо відвідати за найближчої нагоди. Річ у тім, що там у мене живе товариш (він — німець), який купив невеличкий корабель і давно кличе в мандрівку Амазонкою. Нині триває сезон дощів, а ось потім можна було б навідатись у гості.
— Колись ви не приховували, що вживаєте заборонені речовини (назвімо їх так). А як із цим сьогодні?
— Ви про наркотики? Ні-і-і. Я кинув курити “травичку” років десять тому! Зрозумів, що відбувається при її вживанні, й мені стало нецікаво. Зрештою, це теж такий перехід від стану дитини до стану батька. У першому випадку ти ніби в пошуках і можеш пробувати що завгодно. (Розширювати свідомість, звужувати свідомість). Натомість, коли в тебе з’являються діти, вже не можна поводитись так безвідповідально. Треба завжди бути зосередженим і все тримати у фокусі. “Трава” ж у цьому ніяк не допомагає.
— 2020 рік для вашої групи — ювілейний. “The Вйо” — тридцять років на сцені! Якою фразою ви оцінили б вашу кар’єру: могло би бути краще чи все нормально?
— Нам нині не так зле, але, звичайно, могло би бути краще. (Усміхається). Головне, що ми займаємося улюбленою справою — співаємо для себе та інших. І якби ви запитали, чи хотів би я змінити щось у минулому, то — ні. Мені подобається, як наш гурт прожив ці тридцять років... Тепер уже не скачемо на сцені, як цуценята, і не крутимо дуже хвостами, але... Якщо в молоді роки багато часу йшло на пошуки, то нині ми знайшли те, що шукали. Чудово розуміємо, чим займаємося, й навчилися це робити якісно, швидко й цікаво. Залишається тільки насолоджуватися процесом!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з актором Тарасом Цимбалюком
