Його давно називають “живим класиком”. Автор опер (найвідоміша з них — “Коли цвіте папороть”), балетів, симфоній, а також музики до фільмів (можна назвати хоча б “Роксолану”). Заслужений діяч мистецтв, народний артист, Герой України. Один зі “святої трійці”: Скорик, Станкович, Сильвестров...
— Євгене Федоровичу, попри карантин, муза до вас навідувалась останнім часом?
— Я працюю постійно. Не чекаючи появи музи. Тим більше, що вже багато років одружений. (Сміється). Для людей нашої професії карантин — не така вже й велика біда. Адже композитори працюють в основному вдома. Якщо ж не можуть вийти за пляшкою вина або горілки, то якось із цим змиряються і пишуть далі. (Усміхається). А якщо серйозно: я закінчив досить велику роботу для одного скрипаля з Італії. Правда, коли її виконуватимуть, наразі не відомо. Маю й інші пропозиції.
— А кінорежисери не запрошують вас сьогодні до співпраці?
— Я написав музику майже до ста фільмів. Різного формату... В останні ж роки майже не було пропозицій. А ті, що надходили, не дійшли до реалізації... Зрештою, нині в нас знімають дуже багато, перепрошую, дурниць. Тому іноді дивлюся ті серіали й ловлю себе на думці: мені не хотілось би почути там свою музику. Це просто немає сенсу.
Іноді дивлюся ті серіали й ловлю себе на думці: мені не хотілось би почути там свою музику. Це просто немає сенсу.
— Ви п’ять років очолювали Спілку композиторів України. Не шкода того часу, що віддали на цій посаді?
— Аякже! Часу головування, зрозуміло, забирало чимало. Треба було ж бігати міністерствами та “вибивати” якісь гроші. На різні фестивалі, вечори, акції. Це велика морока. Є люди, яким справді подобається займатися такими справами, а мені, чесно скажу, не подобалось. Ніколи. Коли мене викидало “нагору”, я сідав у те крісло, знаючи, що все одно скоро піду. Двічі був головою Спілки і щоразу йшов сам. (Перший раз, скажімо, тому, що тривалий час жив за кордоном). Проте я не жалкую, що пішов із посади, бо, як мовиться, усьому свій час.
— У вас не було бажання залишитись на Заході на постійно?
— Я справді мав таку можливість. Мені навіть пропонували гарну роботу, але... Як вам сказати: одні мають велике бажання й не мають можливості, я ж про таке навіть не думав. (Усміхається). Хоча майже два роки прожив у Канаді (на початку дев’яностих мене як композитора запросили у Вінніпег), а потім — приблизно рік у Швейцарії (отримав грант від кантона Берн).
Звичайно, я міг залишитись, але повернувся в Україну. Як і мої діти, котрі за кордоном і вчились, і працювали тривалий час. Та нині вони в Києві: донька викладає у консерваторії, а син, скрипаль, грає у нашому Оперному театрі. До речі, вони подарували мені чудових онуків... Якщо я не залишився на Заході, отже, не моя це доля. (Усміхається).
— Ви згадали про дітей, які займаються музикою. А ваша дружина — теж людина творча?
— Вона піаністка... Та нині проявляє свою творчість на кухні, а це вже немало. (Усміхається). Найцінніше, що дружина не заважає мені: “Дуріє собі хлопець, то хай дуріє...” Нашому ж шлюбу майже шістдесят років! Я одружився ще в армії (тоді з консерваторії брали до війська), це було в 1962 році, відтоді й живемо разом. Який секрет сімейного щастя? Не можу нікому давати пораду. Адже кожна людина сама має визначати, як повинна жити і що повинна робити. У цьому, очевидно, і полягає сенс буття.
— Цікаво, ви займаєтесь побутовими справами чи вас відгородили від усіх тих клопотів? Скажімо, коли треба щось прибити до стіни...
— Та чого б це “відгородили”?! Я ж виріс у бідній сільській сім’ї. Працював із десяти років, і важко працював. Наприклад, розвантажував вагони... Усе задля того, щоб заробити гроші. Тож я вмію не тільки писати музику, але й, якщо треба, дати собі раду в господарстві. Інша річ, що тепер, коли потрібно щось прибити, можу просто не потрапити у цвях і тріснути по руці. Бо вже... (Сміється). Нє-є-є, я не балуваний.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із лідером “Піккардійської терції”
