Щонайменше дві пісні цього колективу — “Старенький трамвай” і “Гей, пливе кача” — чули, мабуть, усі. Загалом же в репертуарі “Піккардійської терції” понад три сотні творів. Що й не дивно, адже вокальна формація існує майже тридцять років. Увесь цей час її незмінний художній керівник — Володимир Якимець...
— Оскільки це інтерв’ю виходить 1 квітня, то хотів би спитати: у цей день ви розігруєте один одного?
— Ні, в нас немає такої традиції... У музикантів більше поширено правило “зеленого концерту”, коли під час останнього виступу в турі можна “познущатися” над своїми колегами. (Усміхається). Це може бути, скажімо, трошки інша тональність, ніж зазвичай (для когось зависока, для когось занизька). Або ж якусь мульку втне звукорежисер... Та у нас існує одна домовленість: як би й хто не жартував, це не має вплинути на якість концерту, і слухач нічого не повинен помітити.
— За ті роки, що працюєте разом, у вас не накопичилась моральна втома один від одного? Чи поза сценою ви стараєтеся менше контактувати, щоб не було зайвого емоційного навантаження у стосунках?
— Власне, між концертами ми намагаємося відпочивати окремо. І це, в принципі, абсолютно нормально, бо люди ж різні... Проте за двадцять вісім років я вивчив усі сильні й слабкі сторони своїх колег. Як і вони — мої. Тож уже знаю, де треба поступитися (щоб з іскри, не дай Боже, не спалахнула ватра), а де, навпаки, можна на чомусь наполягти. Для того, щоб був хороший результат... Цього року нам виповниться вже двадцять дев’ять, а там, дивись, буде й тридцять!
— Двадцять років тому у вашому репертуарі з’явилась пісня “Гей, пливе кача”. Сьогодні вам не важко — передусім емоційно — її виконувати?
— Десь із 2017 року, а може, й 2016-го, ми не співаємо її на своїх концертах. І це — принципово! Як би це правильно сказати... Цю річ настільки вже “заїздили”, що вона перестала бути тою піснею болю, піснею страждання, піснею трагедії, якою стала на Майдані. Натомість перетворилась на певний атрибут, який використовують у будь-
яких випадках і чи не на кожному кроці... Тому ми сказали: хочете використовувати “Гей, пливе кача” у фільмах або передачах — прошу дуже, але наразі ми припиняємо її виконувати. Поки не зрозуміємо, що вона перестала бути таким собі ширвжитком для всіх справжніх і несправжніх патріотів.
— О’кей... Скажи, яких рис характеру тобі, в 46, хотілось би позбутися, а яких — набути?
— Якщо відверто, то мені би трохи забрати лінь і гонор. А що додати? Не можу сказати, що працелюбності, але, мабуть, певного терпцю для рутинної роботи. Бо творчість — це ж не тільки концерти та феєрверки, а й чорнова робота, котра зазвичай для більшості невидима. Вона й вимагає того терпцю, якого, напевно, я до кінця так і не набув.
— Декілька місяців тому ти поховав дружину, яка три роки боролась із раком. “Хвороба, яка швидко ламала й набагато сильніших людей, не могла тебе побороти”, — написав ти у фейсбуці... За натурою Віра була бійцем чи такою її зробила хвороба?
— Знаєш, в екстремальних ситуаціях людина деколи поводиться не так, як їй було притаманно до того часу... Медики казали: “Якщо ви захочете жити, захочете лікуватися, ми вам у цьому допоможемо. Але первинним має бути, власне, ваше бажання”. І Віра чудово це все усвідомлювала... Протягом тих трьох років ми ще встигли і поїздити — відвідали багато цікавих місць, і пережити приємні (й не зовсім) моменти. Але в усякому разі завдяки тому, що вона боролася (як і завдяки лікарям, котрі дійсно дуже допомогли), у нас було більше часу для спільного життя.
— Володю, коли я вчора телефонував, щоб домовитися про інтерв’ю, ти згадував про свого пса, якого мав звідкілясь забрати. Цікаво, якої він породи? Не здивуюсь, якщо лабрадор...
— Ні, це — метис такси. Ми з Вірою думали завести собаку, але конкретно нічого не обговорювали. Коли ж у наших добрих знайомих з’явились цуценята, вирішили взяти й собі. Моя улюблена Рузя (в травні їй буде чотири роки) теж дуже багато нам допомогла. Особливо в період хвороби: вона лежала біля Віри й оберігала її. Ну а потім... Коли все сталося, я принаймні відчував попервах певну відповідальність за іншу істоту. Це не дало мені тоді, як то кажуть, пуститися берега... Тепер же, коли їду кудись на гастролі, доводиться віддавати собаку в “добрі руки”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ніною Матвієнко
