Сьогодні він — один із найзатребуваніших українських композиторів. Пише музику не тільки для провідних оркестрів, але й для театру і кіно. А цьогоріч навіть номінувався на Шевченківську премію...
— Iване Васильовичу, не прикро, що пазли не склалися, назвемо це так?
— Ні. Сам факт номінації — це вже свідчення того, що наша робота (маю на увазі оперу “Лис Микита”) була певною подією. І ми готували її не задля того, щоб отримати Шевченківську премію. Зрештою, кожна з тих робіт, що були номіновані, варта уваги. Тому ставлюся до ситуації по-філософськи. До речі, знаю, що дехто висувався на цю престижну відзнаку вже увосьме, а я — вперше.
— Ви сім років навчалися у Мирослава Скорика. Можна сказати, що ви його учень?
— Звичайно. Знаєте, Мирослав Михайлович передусім навчив мене композиторського ремесла. У консерваторії ми пройшли всі стилі — від Середньовіччя до сучасності, опановуючи різні техніки. Для того, щоб у майбутньому можна було орієнтуватися і працювати з будь-якою музикою. При цьому — шукаючи
свою дорогу...
У Скорика дуже багато учнів, і всі знали, що він при потребі підтримає. Скажімо, професійною порадою, як діяти в тій чи іншій ситуації. Завжди відчувалося, що Мирослав Михайлович стоїть у тебе за спиною. (Усміхається). Востаннє ми працювали разом у проекті Івана Малковича “Різдв’яні симфонії”. Ну а потім уже “бачилися” на похороні.
— Вам доводилося працювати у театрі з Наталією Сумською, Анатолієм Хостікоєвим, Богданом Бенюком... Ви легко знайшли спільну мову зі знаменитими артистами?
— Ми знайомі вже багато років. Співпрацювали разом і в антрепризі, і в театрі ім. Франка. В останньому, скажімо, Анатолій Хостікоєв поставив виставу “Незрівнянна”, головну роль в якій виконує Наталія Сумська. Тож знайти контакт було досить легко. Ми розуміли одне одного вже не те, що з пів слова, але майже. (Усміхається).
А з Бенюком я вперше працював ще років двадцять тому — в проекті капели ім. Ревуцького, де він виконував партію Тараса Бульби... Богдан Михайлович — відкрита людина. До того ж ми якоюсь мірою земляки: обидвоє із Західної України. Можливо, тому він завжди давав багато корисних порад і по-людськи дуже добре до мене ставився.
— А які у вас склались стосунки з кіно?
— Я написав музику майже до 20 фільмів і серіалів. Найактивніше працював у 2007 — 2008 роках, але й сьогодні на екрани щороку виходить одна-дві стрічки. Це — комерційна музика, але... Для композитора така робота нині — найвигідніша, адже академічні твори менш оплачувані. Правда, тепер, якщо щось не надто подобається, можу відмовитися... Мені гріх жалітися на брак роботи: маю домовленості на два роки наперед!
Я написав музику майже до 20 фільмів і серіалів.
— Скажіть, з чим у вас пов’язане таке поняття, як натхнення?
— Це дуже тонка матерія. Важко сказати, звідки воно береться. Можливо, з досвіду... Зрештою, коли є певний дедлайн, не можна чекати натхнення. (Усміхається). Треба завершувати та віддавати роботу, бо інакше, як це буває у ринкових умовах, її зробить хтось інший. От і все... З віком, до слова, я став ще більш самокритичним. Це в молодості здавалося, що все знаю та вмію, а тепер — навпаки.
— У вас 15 липня ювілей — 50 років. Яка музика найкраще передала би настрій напередодні цієї дати: вальс, танго, блюз чи рок-н-рол?
— Напевно, мікс того всього. (Усміхається). Знаєте, п’ятдесят років — це вік, коли ти вже щось підсумовуєш, аналізуєш і підводиш певну риску. Міркуючи над тим, що робити далі та куди рухатися. Хочеться відкинути зайву суєту, зайнявшись, натомість, серйознішими речами. Тими, що справді цінні. Як для мене, так, маю надію, і для інших.
— Iване Васильовичу, ваша дружина також творча людина?
— Ні, вона не має стосунку до музики, працює у банку. Напевно, й добре, бо творчим людям бракує прагматичності. (Усміхається). У нас панують гармонія та взаєморозуміння, і це — найголовніше. Маємо доньку, якій десять років... Я дуже щасливий, що в мене є мої дівчата. І весь вільний від роботи час присвячую сім’ї.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Валерієм Харчишиним
