Вона — продюсерка, режисерка, сценаристка. Живе та працює у Лондоні, а народилась в Україні. Документальна короткометражка Керол Дайсінгер та Олени Андрейчевої з промовистою назвою “Навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчинка)” була відзначена спочатку головною кінопремією Великої Британії, а невдовзі — Американською кіноакадемією.
...У домовленій годині мобільний телефон Олени Андрейчевої не відповідав. “Ну все, — подумав я, — інтерв’ю зірвалось”. Та невдовзі вона таки взяла cлухавку. “Перепрошую, я розмовляла за іншим номером”, — каже лауреатка. Відтак ми проговорили з нею понад годину. Причому наша колишня співвітчизниця була в чудовому настрої й охоче ділилась своїми думками, враженнями та емоціями.
“НАША СТРІЧКА НЕ ДЕПРЕСИВНА”
— Олено, на церемонії “Оскара” ви були в розкішній сукні. Привідкрийте таємницю — хто з модельєрів доклав до неї руки?
— Це дизайнер із Лос-Анджелеса Лаура Баккі. Для мене нечасто шиють сукні, тому було дуже приємно та незвично. Тим більше, що моє вбрання — особливе. Воно зі спеціальної тканини, частково зробленої з целюлози. Знаєте, я хотіла продемонструвати на червоній доріжці екодизайн... До слова, для церемонії BAFTA я взагалі не купувала нічого нового, а одягнула чорне плаття, в якому ходила на весілля подруги. (Усміхається). Колись я його придбала в маленькому магазинчику, що неподалік нашого дому в Лондоні. Навіть не пам’ятаю, що то за марка... Взагалі я не велика фанатка шопінгу.
— Документальний фільм, продюсером якого ви виступили, знімався в Афганістані. Скажіть, у вас не було звичайного страху? Все-таки це не найбезпечніше місце...
— Чи був у мене страх? Думаю, що так. Тим більше, що перший раз я полетіла в Кабул сама. Тоді, в літаку, й зловила себе на думці, що справді боюсь. Але я хотіла зрозуміти, в чому суть того проекту й того фільму, і це виявилось сильнішим, ніж мій страх. До речі, близькі та друзі відмовляли мене від поїздки в Афганістан... Потім я ще тричі літала в Кабул, уже зі знімальною групою, і кожного разу ми працювали там по 10 — 14 днів. Знаєте, спілкування з місцевими жителями — від учителів до батьків дітей — було дуже приємним. Чесно можу сказати: ніяких конфліктів не виникало. Це давало можливість трішки заспокоїтись і притупити відчуття страху. Щоб це не впливало ні на здоров’я, ні на роботу...
Наш фільм, як мені розповідали потім, сподобався багатьом людям тим, що в ньому є надія. Попри те, що це стрічка про Афганістан (зазвичай таке не дуже охоче дивляться), вона не депресивна. На екрані — позитивна атмосфера... Це було одним із багатьох факторів, які дозволили фільму виграти “Оскара”.
Попри те, що це стрічка про Афганістан, вона не депресивна.
— Цікаво, як ви везли статуетку з Лос-Анджелеса в Лондон: сховали до валізи чи не випускали з рук?
— Мій “Оскар” був у рюкзаку. (Сміється). І я постійно відчувала його вагу за плечима, бо статуетка насправді дуже важка. Звичайно, в зоні контролю аеропорту всі речі оглядали. Думала, щось будуть запитувати, але — ні. Просто дістали фігурку й акуратно оглянули. Особливо уважно — табличку, на якій написано моє ім’я та назву фільму. А раптом я її відкрутила і щось туди поклала. (Усміхається).
Опісля ж майже безслівно віддали “Оскара” назад. То був єдиний момент, що довелося дістати з наплічника нагороду. Більше я про неї в дорозі не згадувала, бо мандрувала зі своїм сином, доволі маленьким, і вся увага була зосереджена на тому, щоб він нікуди не заліз та нізвідки не впав. (Усміхається). Тож мені було не до “Оскара”.
“Я ВСЕ ОДНО ПРОДОВЖУВАЛА ВІРИТИ У СЕБЕ”
— Вам багато доводиться літати по світу, а коли ви востаннє були в рідному Києві?
— На Новий рік. Я приїздила, щоб побачитись із батьками та іншими членами сім’ї. У нас багатолітня традиція — проводити зимові свята разом. Тим більше, що зазвичай у Києві більше шансів побачити сніг, ніж у Лондоні. (Усміхається). Потім, протягом року, намагаюсь прилетіти ще бодай раз — уже влітку... Під час своїх приїздів по місту ходжу мало, адже в основному спілкуюсь із рідними.
— Скажіть, які риси допомагали вам робити кар’єру на Заході, а які навпаки — гальмували?
— Що допомагало? Кажучи так глобально, сильне відчуття свого “я”. Знаєте, як іноді буває: представляєш комусь фільм — їм не подобається, подаєш якусь ідею, а вони не хочуть її виробляти, йдеш на співбесіду — отримуєш відмову. Та щоразу після цих, не скажу поразок, але маленьких не перемог, я все одно продовжувала вірити в себе. Це мені допомагало й допомагає. Що ще? Інтерес до людей. Мені завжди цікаво спілкуватись із людьми та почути їхній досвід. Не самій щось там розповісти: “Ой, а я ось так роблю”, а почути щось від когось. Іншими словами — влитись у чуже життя. Особливо це стає в нагоді у кар’єрі в документальному кіно. А ось що точно не допомагає, так це скромність. (Усміхається).
— Ви долали її в собі?
— Ну так, довелося. Пригадую, коли я тільки починала ходити на співбесіди, то була не дуже впевнена. Це сьогодні, коли в мене питають: “А чи змогли б ви це чи те?”, зазвичай відповідаю “так”. Натомість раніше казала: “Я такого ще не робила, але подивимось”. Якось так. (Усміхається). Не тому, що вважала, що не зможу це зробити, а тому, що не хотілося видатись нескромною. От.
— А взагалі випадок багато зіграв у вашому житті?
— Випадок? Думаю, так. Взяти хоча б те, що в одинадцять років я поїхала з Києва на навчання до Великої Британії. Звичайно, рішення відпустити мене далося батькам нелегко, і вони дуже хвилювалися. Хоч і розуміли, що це просто дивовижний шанс...
У школі-інтернаті бувало досить важко (особливо перші три семестри), але загалом період адаптації минув вдало. Без якихось, не знаю, психологічних травм. (Усміхається). Зрештою, долати перепони часом буває добре для характеру.
У школі-інтернаті бувало досить важко, але загалом період адаптації минув вдало.
“ІНОДІ В МЕНЕ БУВАЄ МЕЛАНХОЛІЯ”
— Я читав, що ви вивчали в університеті спочатку фізику, потім наукову журналістику. Однак, маючи модельну зовнішність, ніколи не мріяли про кар’єру актриси?
— (Усміхається). Можу ексклюзивно вам розповісти, що, навчаючись у виші, займалась у театральному гуртку. Брала тоді участь у постановках комедій і мюзиклів. Тож в університеті у мене була мінікар’єра актриси, якщо можна так сказати. І я тоді досхочу награлась на сцені. Якщо чесно, ніколи серйозних амбіцій не мала. Так, я людина, якій подобається іноді щось підіграти, але не на професійному рівні. Плюс, мені здається, я не дуже хороша актриса. Та й ролі мені випадали такі смішні й незрозумілі... Навіть у підліткові роки, коли у багатьох дітей починаються голлівудські амбіції, я завжди уявляла себе не актрисою, а сценаристкою.
— Ви і успішну кар’єру зробили, і особисте життя влаштували. Як вам це вдалося? Зазвичай щось одне страждає...
— Ви знаєте, раніше я віддавала пріоритет кар’єрним справам. Хоч у мене і були стосунки. Майже весь час... Мій чоловік працює в тій же сфері, що і я. Іноді це доволі складно: спочатку одна людина від’їжджає на певний час у відрядження, потім — друга. Тож існує ймовірність, що ви ніколи не побачитеся (усміхається) і ваші стосунки поступово зачахнуть. Тому ми з ним вирішили: якщо справді будемо разом, то спробуємо зробити все найкращим чином.
Тому ми з ним вирішили: якщо справді будемо разом, то спробуємо зробити все найкращим чином.
До речі, поки я була в Лос-Анджелесі (“оскарівські” заходи починаються за два тижні до церемонії), мій партнер займався дитиною. Вони разом їли, гуляли, спали і т. д. Тобто він повністю взяв на себе опіку над півторарічним сином. Це дало мені шанс сконцентруватися і зробити те, що треба було зробити. Ходити на зустрічі, спілкуватися з людьми, обговорювати фільм і т. д. Без нього я просто не змогла би цього. І приїхала б на вручення “Оскара” з дитиною. (Усміхається). Тому, звичайно, я дуже вдячна чоловікові за підтримку. Зі свого боку, я його також підтримую. Ось.
— А вам знайомо те, що називається депресією?
— Депресія? (Пауза). Я би сказала, що ні. Щоправда, наприкінці навчання у школі та на початку студій в університеті, коли я була невпевнена у собі й не знала, чим хочу займатися у житті, то мала щось схоже на депресію. Та потім, коли довелося поспілкуватися з людьми, які по-справжньому її пережили, зрозуміла, що в мене нічого подібного не було... Хоча, як і в усіх, іноді з’являється таке трохи меланхолійне відчуття. Особливо, коли все йде важко і не знаєш, чим займатимешся далі. Ну це, напевно, природний момент у нашій роботі. Адже виробництво фільмів розтягується на роки. І ситуація — то вгору, то вниз.
— I як ви переборювали такі стани?
— Зазвичай допомагають перегляд кіно та читання книжок. Нині ж — спілкування з дитиною. Навіть якщо у мене стрес чи не дуже позитивний стан, достатньо трохи погратися з сином, як усе минає. (Усміхається).
— Голлівудський композитор Ян Качмарек, який свого часу також став лауреатом “Оскара”, казав мені невдовзі після церемонії: “Я дуже сподіваюся, що ця нагорода відчинить нові двері. До того ж буде простіше переконувати людей у своїх ідеях...” Ви такі ж надії покладаєте?
— Так. Він, по-моєму, все правильно сформулював. Ми з Керол це трішки обговорювали. Адже тепер усі питають: “Ну що там? Хтось пропонує вам нову роботу? Бред Пітт уже телефонував?!” (Усміхається). Це так не працює, але... Здобуття “Оскара” дає шанс, що люди, до яких ти звертаєшся, не будуть одразу зачиняти двері чи класти слухавку. Звичайно, для мене це дуже важливо, бо маю ще багато ідей, які хочу втілити на екрані. Сподіваюсь, нагорода Американської кіноакадемії цьому посприяє.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Віталієм Борисюком
