Цей колектив упевнено нарощує свою популярність. І не за рахунок якихось скандалів чи фінансових ін’єкцій багатих покровителів, а завдяки своїй творчості. Пісні “Фіолету” крають серце тисячам українських дівчат (і не тільки)...
— Сергію, ви випустили мініальбом “Стежка”, а вже на осінь, подейкують, готуєте новий альбом. Чи можна з цього зробити висновок, що карантин для вас виявився доволі плідним?
— Можна й так сказати. На карантині ми залишилися без основного джерела заробітків — концертів. Тому всю увагу зосередили суто на творчості... Торік я написав дуже багато пісень — понад 60, з яких треба буде вибрати 10 — 12, що увійдуть до нового альбому. Проте наразі вагаємося — видавати його восени чи все-таки весною... Нині ж у розпалі фестивальне літо й ми активно концертуємо. Це нереальний кайф — знову виходити на велику сцену!
— Один із ваших нових хітів, що підкорює ютуб, називається “Зовсім не боляче”. Скажіть, це — сумний спогад про минулі стосунки чи констатація стану сьогоднішніх?
— У цій пісні (як і в деяких інших) справді знайшли відображення останні перипетії мого особистого життя. Якщо точніше — ситуація з розлученням... Загалом наші стосунки протривали сім років, а шлюб — чотири чи п’ять... Тож я долучився до тих виконавців, чий шлюб не витримав випробування пандемією. (Усміхається). Насправді ж намагаюсь сприймати все філософськи. З вдячністю озираюся на минуле, беру від нього максимум хорошого, а головне — виношу уроки (насамперед поведінкові патерни, яких не хотів би використовувати в майбутньому) та рухаюсь далі. У мене є музика, у мене є книги. І те, що відбувалося останнім часом, лише додає натхнення у творчості.
— До речі, коли нарешті з’явиться друком ваш третій роман — “Король дощу”?
— Його прем’єру перенесли на осінь... Та я вже готуюсь писати наступний. Частково хочу зачепити у ньому проблему насильства в сім’ї й посттравматичного синдрому. Ця тема через певні речі, які я пережив у дитинстві, мені близька. І про неї треба говорити! Адже у людей, які стикаються з подібним, але не розповідають навіть найближчому оточенню (не кажучи вже про фахівців), це все переростає потім у щось більше. І світ дуже часто отримує монстрів... Думаю, це тема не для одного роману.
— Нині вам тридцять три роки. Вік, як вважають, особливий. Ви відчуваєте в собі якісь зміни?
— Ні. Хоча знаю з розповідей друзів, що вони відчували певний життєвий злам. У мене ж нічого такого не було. Ні в тридцять, ні в тридцять два чи тридцять три роки... Глобально нічого не змінилося. Правда, я став вимогливішим та відповідальнішим, а ще — буркотливішим. Не скажу, що рухаюся у напрямку старечого маразму (сміється), але багато знайомих зазначають, що буду дідом не подарунком.
Сьогодні ж мені максимально класно. Єдиний мінус — у тридцять три все важче й важче позбуватися кілограмів. Тепер, якщо гарно поїв увечері та добре поспав, то зранку, ставши на вагу, бачиш, що вже погладшав. (Усміхається). Я до цього спокійно ставлюся і зайвий раз себе не “бодішемлю”, але для мене важливе відчуття фізичного комфорту. Особливо, коли виходжу на сцену.
Сьогодні мені максимально класно.
— Сергію, ви згадали про старість. Якою вона вам уявляється чи мріється? Якщо тут можна говорити про мрії...
— У настільки далеке майбутнє я не заглядаю. Хоча інколи в моїй голові зринає елейний образ симпатичного будиночка з садом. Удень я садитиму смородину, доглядатиму малинник, щепитиму агрус, збиратиму черешні й т. д. А вечорами писатиму книжки. Десь так я собі уявляю потішну старість. Проте не знаю: це мрії чи плани? (Сміється). Бо в мене вже давно стерлася межа між першим та другим. Правда.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Валерієм Харчишиним