Солістка Національної опери України закохала в себе не тільки рідну публіку, а й зарубіжну. “Ла Скала”, “Ковент-гарден”, “Метрополітен-опера”... На яких тільки сценах не співала Людмила Монастирська! Її досягнення було відзначено на Батьківщині не однією найвищою нагородою.
— Звичайно, це дуже велика честь — Шевченківська премія, народна артистка, а тепер ось “Національна легенда України”, — каже Людмила Монастирська. — Важко переоцінити ті звання й відзнаки. Проте буду щирою: ніколи до них не прагнула. Я собі працюю та працюю. Вдосконалююсь у професії, переслуховую свої записи з вистав і концертів, шукаючи, де там і що, можливо, не так. За характером я ідеалістка й максималістка, тому ставлюся до себе дуже вимогливо.
— Ви не раз виходили на сцену з легендарним Пласідо Домінго. У вас суто робочі стосунки чи дружні?
— Так, вони теплі, але сказати, що прямо дружні... Не знаю. Я стараюсь з усіма спілкуватися як колега з колегою. Особливо з тими, хто старший. І взагалі не люблю за кимось бігати. Там і без мене вистачає охочих. (Усміхається). Маю на увазі, що ніколи не набиваюся зі своєю дружбою. Ну, ми інколи зідзвонюємося з Пласідо Домінго, щоб перепитати, як справи, але... Він за ці роки так і не приїхав в Україну. А міг би — якби справді йшлося про дружбу — підтримати країну, що воює з агресором.
— Тим часом співачка-путіністка Анна Нетребко виступає нині в найкращих європейських театрах. Навіть у таких, як лондонський “Ковент-гарден”. Це чиясь коротка пам’ять, невігластво чи бажання заробити?
— Ви знаєте, іноді я дивуюсь: невже, крім неї, у всьому світі нема кому заспівати Тоску? Звісно, що є. Проте кастинг-директори театрів запрошують Анну Нетребко, бо її ім’я постійно на слуху. І глядачі потім йдуть суто зі “спортивного інтересу”. Коли ж наші активісти влаштовують акції протестів, на них ще й до суду подають. Так, як це було, скажімо, в Італії. Мовляв, українці зі своїми прапорами і плакатами зривають вистави... Тобто в тій ситуації ми ще, бачте, й не праві. Отакий парадокс!
— А вас де може побачити і почути найближчим часом зарубіжний глядач?
— Оце тепер я їду на Мальту — співатиму “Силу долі” Джузеппе Верді. А вже наступного року заплановані Аргентина, США, Канари. Решта виступів наразі не дуже хотілось би афішувати. (Усміхається). Звісно, що кожного разу це — серйозна відповідальність. З іншого боку — відчуваєш велику повагу. Що в “Метрополітен-опера”, що у “Ла Скала”, що в “Ковент-гардені” диригент завжди заходить у гримерки провідних артистів, щоб побажати гарної вистави. Або принаймні телефонує... На жаль, у наших театрах такої традиції немає.
— Ви ще співпрацюєте з Ukraine freedom orchestra, яким диригує Кері-Лінн Вілсон?
— Вони мене запрошують, але не щороку. Залежно від того, яка програма. Пригадую, скільки ми концертів дали у США та Європі! І щоразу я виходила на сцену з українським прапором. Знаєте, завдяки цьому проєкту західна публіка могла побачити наших талановитих музикантів. Відтак Україна асоціювалась у них не тільки з війною та розрухою... Але це було в 2022 році, а сьогодні такого інтересу вже немає. Не кривитиму душею: відчувається, що людям за кордоном трошки все набридло. Це у нас — сирени, ракети, прильоти, а у них — усе нормально.
— Як ви відновлюєтеся після стресів, що стали нашою щоденною реальністю?
— Попри все, стараюсь висипатися. Для жінки це дуже важливо. Вісім чи дев’ять годин здорового сну. Він дуже допомагає у боротьбі зі стресами. Я вже не кажу, що й шкіра стає гладенькою. Такою, знаєте, ніби відпочила. (Усміхається). Поза тим у різних життєвих ситуаціях намагаюсь опановувати свої емоції. Не нервувати зайвий раз. І взагалі, керуюсь східною мудрістю: дев’ять разів подумай, а на десятий промовч. Хоча виходить не завжди, бо за гороскопом я Близнята й буваю все ж імпульсивною.
— А шопінг іноді влаштовуєте — особливо за кордоном — для покращення настрою?
— Так, іноді ходжу бутиками, щоб розвіятися. Не завжди щось і купую, бо, в принципі, у мене все є. Зокрема, багато одягу відомих брендів. Коли ж поповнюю гардероб новими речами, старих намагаюсь позбутися. Або дарую своїм подругам (усміхається), або здаю у пункти для тих, хто потребує. Комусь воно може бути нагальніше, ніж мені. Зрештою, скільки там людині треба?!
— Пані Людмило, хто чекає вас з гастролей вдома? З хвостатих чи пернатих...
— Кішка. Персидська шиншила, або шиншиловий перс. Попеляста й пухнаста. Інколи я стрижу її під лева. Вона — дуже ніжна і лагідна. Любить прийти та сісти на коліна чи животик. Ось уже дев’ять років зустрічає та проводжає мене. Тож, як ніхто інший, знає ритм і стиль мого життя.
