Моя співрозмовниця — легендарна дресирувальниця. Майже шістдесят років вона віддала цирку. Разом із чоловіком — Володимиром Шевченком, також народним артистом України — створила атракціон з найбільшою кількістю хижаків. Нині ж 78-літня зірка викладає у Київській академії циркового мистецтва...
— Людмило Олексіївно, ви не так давно приїздили до Львова. Коли щоразу навідуєтеся до міста своєї юності, пульс пришвидшується чи з роками це викликає менше емоцій?
— Ви знаєте, я дуже люблю Львів. Хоч до двох років жила в Даугавпілсі, але потім мама переїхала з Латвії до бабусі в Україну... Тож з цим містом у мене пов’язано багато спогадів. Щоправда, і району нашого вже немає (ті старі котеджі знесли, коли будували завод), і чимало друзів-однокласників відійшли... Потім, коли я вже стала працювати в цирку, щоразу з особливим задоволенням приїздила на гастролі на свою малу батьківщину.
— У вашому знаменитому атракціоні було, здається, майже двадцять хижаків?
— Якщо бути точними — вісімнадцять. Проте це так, знаєте, для рекорду. (Усміхається). Стабільно ж працювали не більш як шістнадцять. І то це було дуже складно. Врахуйте, що у нас змішана група тварин. Тигри, леви, левиці. З останніми у той час взагалі ніхто не працював... Атракціонів налічувалось зо два десятки і нам, молодим “вискочкам”, треба було себе відстоювати.
— Що важливіше у вашій роботі: сміливість чи розсудливість?
— Такі визначення, мені здається, не пасують дресирувальникам хижаків. Тут радше йдеться про “відчуття звіра” і кураж. Ти не маєш права боятися, адже тварини дуже добре це відчувають... До того ж за ними треба уважно стежити. Скажімо, тигри за натурою ліниві та підступні. Тільки-но попадись їм! Інша річ, що “смугастики” — індивідуалісти. Сидять на тумбах, кожен відвернувся і думає: “Тільки не чіпайте мене”. (Усміхається).
Натомість леви — прайдові тварини. У них — “компанія”, у них дружба, вони одне за одного — горою. Тому працювати з ними теж небезпечно... До речі, в нас була ситуація, коли левиця десять років “пасла” Володю. І одного разу, це було в Ризі, кинулася на нього. Цілила прямо в горло, але не долетіла й лише поцарапала лапами, розідравши сорочку в лахміття. Після того випадку заспокоїлась та більше ніколи не нападала. Ось бувають такі характери. (Сміється).
— Це ж не єдиний випадок, коли вам довелося відчути на собі пазурі й клики підопічних?
— Так. Одного разу під час виконання трюку тумба, з якої стрибала левиця, посунулась і її задні лапи впали мені на обличчя. У результаті — ніс розпороли навпіл. Іншого разу, на гастролях у Румунії, теж був випадок, коли мене “поцарапали”. (Усміхається). А ось у Франції виникла ситуація, коли левиця вчепилася зубами в стегно Володі та, мов барана, потягнула під тумбу... Однак, що б не сталося, я завжди кажу: винні дресирувальники. Звірі тут ні до чого, адже у них — інстинкти.
— Нині ви маєте вдома якихось тварин?
— Раніше було дванадцять собак, а залишилось п’ять. Одна з них під час недавнього обстрілу втекла. На жаль, ми так її й не знайшли. Це була вівчарка, решта ж — “дворові”. Когось я підібрала на трасі, когось нам підкинули. Маю також двох приблудних котів, яких хворими привезли з Трускавця. Я їх уже вилікувала... Я би із задоволенням взяла ще когось, бо мені всіх шкода, але з огляду на вік не можу собі дозволити.
— А ви адаптувались до повітряних тривог?
— Ні. У мене панічні атаки. Вдень ще нічого, а увечері — страшне. Ніяк не можу до того звикнути. До речі, я стежу за своїми собаками: якщо вони лежать спокійно — все гаразд, а якщо ні — чекай біди. Одна з них узагалі за годину до тривоги починає ходити туди-сюди і кликати мене в підвал, уявляєте? Тому сьогодні доводиться літрами пити валокардин. Щоб не стати істеричкою. (Сміється).
— Кажуть, ви викладаєте у виші?
— Так, у двох: цирковій академії й театральному університеті. Ось тепер пишу для абітурієнтів підручник. Працюю зазвичай ночами. Удень же — повно іншої роботи. Як не лекції, то чергові іспити. Іноді й поснідати не встигаю. (Усміхається). А ще ж хочеться і на нові вистави, і на концерти піти. Ось була на мюзиклі “Нотр-Дам”. Який оркестр, які голоси... Чесно кажучи, не очікувала такого високого рівня. На жаль, не можу сказати цього про сучасний цирк.
