Автор першого українського технотрилера “Бот”, як і багато хто з його колег, займається нині волонтерством. Одна з останніх акцій — збір книжок для військових, які потрапили до шпиталів. Активно допомагає і дружині, котра очолює благодійну організацію...
— Останні пів року ставлю це питання багатьом. Хочу поцікавитись і у вас, Максиме: де ви були 24 лютого та як довідались про початок великої війни?
— Був у себе вдома. За новинами, звісно, стежив, але 23 лютого був звичайним робочим днем. А о п’ятій ранку мене розбудила дружина та повідомила, що росіяни без оголошення війни напали на Україну...
— Ви живете у Рівному, поруч — недружня нам Білорусь, з території якої періодично бомбардують українців. Не було бажання переїхати — принаймні на початках — у якийсь інший регіон?
— Не було. Головним чином через те, що тут мої батьки, і я за жодних умов їх не покину. Вивозити їх із міста також потреби не бачив, навіть у ті дуже непевні часи навесні. Звісно, все вмить змінилося б, якби білоруси таки наважилися піти в наступ. Тепер цим не переймаюся взагалі. На півночі налагоджено ешелоновану оборону, і навіть якщо окупаційні війська спробують наступати, легкого маршу не буде, й до Рівного вони навряд чи дійдуть.
— Якщо не помиляюсь, ви з дружиною заснували благодійну організацію “Серце дітям України”. Займаєтесь багатьма речами: від гуманітарної допомоги та лікування хворих до доброчинних аукціонів за кордоном. Що зі здійсненого тішить вас найбільше?
— Насправді організацію заснували не ми. Вона існувала давно, просто моя дружина вже декілька років її керівниця. До вторгнення росіян Тетяна займалася переважно допомогою сиротинцям та облаштуванням дитячих лікарень в області. Після 24-го всі її закордонні партнери допомагають гуманітаркою.
З того, що тішить найбільше, це — вантаж польових генераторів, які надіслали організації її американські партнери. Їх було сорок штук, ми невелику частину передали на полігон у Рівненській області, решта поїхали на передову до Миколаєва та Херсона. Військові досі дякують за них.
— На ваш погляд, де коріння тієї ненависті росіян, плоди якої ми бачимо щодня в Україні?
— Багаторічна пропаганда й низька якість освіти. І, як на мене, саме низька якість освіти (чи взагалі її відсутність) відіграє вирішальну роль. Бо не пропаганда робить людей тупими, пропаганда діє, насамперед, на вже тупих людей... Якби народ менше на неї вівся, менше підтримував би війну, то, може, і вторгнення не було би. От тільки це, на жаль, фантазії. Це точно не про нинішню росію.
— Яка історія, почута чи прочитана за останні місяці, вас вразила до глибини душі, засівши скалкою у серці?
— Ох, таких історій чимало. Розбомблений будинок мого приятеля, письменника Олександра Михеда, у Гостомелі. Сашко неодноразово запрошував мене в гості, я ніяк не знаходив часу вибратися, а тепер от уже і їхати немає куди... Зафіксовані на камери розстріли цивільних у Бучі — шокує цілковита впевненість росіян у своїй безкарності... Історія харків’янина, який до вторгнення, передчуваючи, що от-от почнеться, поїхав до ОРДЛО, щоб вивезти звідти батьків, але виїхати на підконтрольну Україні територію не встиг. Окупанти закрили пункти пропуску через лінію розмежування й оголосили мобілізацію...
Історій справді багато, проте особливо страшно від усвідомлення, що в міру того, як українські війська звільнятимуть окуповані території, їх ставатиме все більше.
Історій справді багато, проте особливо страшно від усвідомлення, що в міру того, як українські війська звільнятимуть окуповані території, їх ставатиме все більше.
— Ваша публіцистична книга “Небратні”, яка вийшла в 2015 році, закінчується словами, що в очікуванні перемоги нам слід набратися терпіння. А що би ви сказали сьогодні?
— Напевно, те ж саме: терпіння і допомога ЗСУ. Ми обов’язково переможемо, ми вже перемагаємо. Та це не означає, що перемога буде легкою чи швидкою.
— Не можу не спитати: чи залишається у вас час на творчість? Зрештою, як сьогодні з натхненням?
— Упродовж перших місяців я взагалі був переконаний, що моя кар’єра завершена. Важко було уявити, що хтось читатиме чи, тим паче, видаватиме книжки під час війни. Проте книжковий ринок витримав перший удар, і сьогодні чимало видавців продовжують працювати. Відтак продовжую і я — писати та готувати до виходу вже написану першу книгу з циклу “Нові Темні Віки”. Сподіваюся за декілька місяців усе ж побачити її на папері.