Їхня візитівка — чорні “папахи”, які прикрашають маківки учасників квартету. За цими незвичайними головними уборами Марка Галаневича і його колег ідентифікують. Що в Україні, що на Заході. За кордоном “ДахаБраха” буває дуже часто: ось нещодавно повернулись із чергового великого турне до США...
— Ми виступали в шістнадцяти містах: від Нью-Йорка і Атланти до Берклі й Чикаго, — каже “Експресу” Марко Галаневич. — Привезли з американського туру три з половиною мільйони гривень, які зібрали на підтримку Сил оборони України. І так, власне, щоразу. Щоправда, це завжди різні суми, буває менше, буває більше.
— Ви гастролюєте не тільки за кордоном, а й удома. У рамках майбутнього туру відвідаєте міста, що наближені до фронту. Скажіть відверто: не лячно трохи?
— Ми розуміємо, що це небезпечно. Але повітряна тривога може статися скрізь. Що ж — будемо сподіватися, що на наших концертах усе буде чітко й організовано. Якщо раптом лунатиме сирена, дисципліновано ховатимемося у підземні укриття. Що глядачі, що музиканти... Нічого не поробиш, життя в Україні сьогодні — це тривога й стреси.
— Ви живете в Києві чи за його межами?
— У п’ятдесяти кілометрах від столиці. В принципі, до нинішніх реалій можна якось звикнути та особливо не рефлексувати. Якщо не “прилітає” у твій будинок, то ніби все більш-менш нормально. На щастя, нас Бог милував. Сподіватимемося, що так буде й надалі.
— До речі, ваші діти в Україні чи десь у ЄС?
— Вони були у Франції, а тепер — в Україні. Донечки за кордоном непогано адаптувалися, навіть вивчили мову й почувалися комфортно. Проте виявили бажання повернутися. З одного боку, ми з дружиною раді, а з іншого — це великі переживання для нас як батьків. Особливо, коли обидвоє десь на гастролях. Тому під час повітряних тривог постійно сидимо в додатках і дивимося, куди та що летить... Зрештою, ми не одні такі.
— А як би ви продовжили речення: ніколи не прощу Путіну..?
— Там стільки всього! (Після паузи). Він украв мирне життя і щасливе дитинство в моїх дітей та в моєї країни. І за це, звичайно, простити не можна. Тим більше, що ніхто й не просить у нас пробачення... Ні, навіть думки про те, щоб вибачити господарю Кремля, у мене немає!
— Ви співпрацювали з творцями фільму “Порцелянова війна”, що був цьогоріч серед номінантів на “Оскар”. Це ж не єдина ваша колаборація з кіношниками?
— Так, час до часу нашу музику просять для певних проєктів. Ми не пишемо щось спеціально для стрічки (на таке просто немає часу), а даємо дозвіл на використання конкретної композиції. З продюсерами й героями “Порцелянової війни” декілька разів зустрічалися. І досі підтримуємо зв’язок. Нам дуже приємно, що цей фільм так цінується за кордоном. Це ще одна можливість розповісти світові про нашу країну, про наш біль, про наші особливості. Тобто, які ми митці, воїни й чесні люди, котрі борються за свою свободу.
— “ДахаБраха” існує вже понад 20 років. Скажіть, де відбувся ваш найекстремальніший концерт?
— Можливо, в італійських горах — на межі з Австрією. Туди треба було досить довго й важко підніматися. Ледве завезли на якомусь суперджипі дещо з нашої апаратури. Концерт же був для людей, що займаються хайкінгом. Їх зібралося небагато — чоловік двісті. Всі зі спорядженням та речами... Для нас виступ на такій висоті був досить дивним, але залишив теплі відчуття.
— А про публіку якої країни ви могли б сказати: “Вона якась дивна”?
— Китайську. Ми виступали у величезому залі, грали та співали, публіка ж доволі стримано плескала. Якась дівчинка пробувала танцювати, але її втихомирили. (Зітхає). Були дуже засмучені, бо процесу “дахабрації” не відбулося. Зовсім. Проте потім підійшли місцеві техніки й сказали, що це був просто надзвичайний виступ. Мовляв, ви бачили, як реагували глядачі? — “Цікаво, як?” — запитав я. — “Вони ж вам так плескали!” (Усміхається). Знаєте, ми були просто здивовані подібним прийомом. Хоча після того виступу нам запропонували великий тур Китаєм. Тобто організатори ніби залишились задоволені цим усім. Але ми все-таки вирішили відмовитися.
— Кажуть, ви мультиінструменталіст. Цікаво, якою кількістю музичних інструментів володієте?
— Мабуть, до десятка. Точно не більше. (Усміхається). З останніх, які я опанував, електрогітара. Її мені подарували. Це було минулого року. Поява того інструмента дала поштовх до створення нових композицій. І тепер у наступному альбомі (сподіваємося, він вийде на початку осені) буде декілька треків з електрогітарою. Ну, це такий свіжий струмінь у нашій творчості, як мені здається... Одне слово, випадок знову зіграв свою роль в історії “ДахаБрахи”!
