Визнання йому приніс фільм “Плем’я”, що зібрав свого часу справжній урожай нагород на міжнародних кінофестивалях: від Канн до Філадельфії. Сьогодні ж Мирослав Слабошпицький працює над новими проєктами, що також обіцяють стати резонансними. Про них режисер і розповів нашому кореспондентові...
— Якщо не секрет, на якій стадії кіноальманах “Війна очима тварин”, для якого ви відзняли новелу “Орел”?
— Я закінчив її певний час тому. Але ж там сім новел — у цьому фільмі. Тобто не тільки моя, а й інші історії. Останню з них дозняли, щоб вам не збрехати, може, місяць тому... Все це збирали докупи й тепер, наскільки розумію, вносять останні штрихи. Одне слово, одісея, що стартувала ще в 2022 році, йде до завершення. Сподіваюсь, далі цей проєкт почне жити своїм життям.
— Який у вас залишився післясмак від роботи з “оскароносним” Шоном Пенном?
— Наша перша зустріч і знайомство відбулися у Каннах, а ось зйомки проходили в Лос-Анджелесі. Знаєте, в молодості Шон Пенн був частим героєм таблоїдів. Постійно встрягав у якісь скандали: то поб’є папараці, то утне ще щось. І за ним закріпилася слава такого собі bad guy (поганого хлопця. — Авт.). Тож я трохи його побоювався, чесно кажучи. (Усміхається).
Насправді ж виявилось, що це не тільки справжній професіонал і дійсно видатний актор, а й один із найприємніших людей, з якими мені довелося спілкуватися у житті. Я залишився під великим враженням від Шона Пенна. І дуже сподіваюся, що, якщо ляжуть карти, ми продовжимо нашу співпрацю в якомусь із наступних проєктів. Принаймні я готовий.
— Цікаво, яка доля вашого проєкту з продюсером Олександром Роднянським?
— Він у роботі. Я завершив останній крафт сценарію — займався скороченням — місяця півтора тому. Це буде фільм про окупацію. Історія базується, головним чином, на тому, що відбувалося на Чернігівщині й Сумщині. В її основу лягла стаття Пітера Померанцева “Ми можемо бути тільки ворогами”, а також матеріали розслідувань та свідчення людей, які стали жертвами воєнних злочинів.
Тобто майже все, що буде у фільмі, це реальні факти. Писати на їх базі сценарій було доволі важко та депресивно. Адже люди в подробицях розповідали, що і як відбувалося. Це справжній жах! Мені треба було пропустити все через себе, тому кажу, робота йшла важко й довго. Ну, сподіваюся, що результат буде гідний... Якщо Бог дасть, наступного року почнемо знімати. Фільм так і називатиметься “Окупація”.
— Якщо говорити глобально: у завтрашній день українського кіно ви дивитесь з оптимізмом?
— Це доволі складне питання. Ви розумієте, будь-який фільм робиться довго. Умовно кажучи, працю над українськими стрічками 2025 — 2026 років (якщо йдеться про кіно, а не про телепродукт) треба починати вже нині. А може, навіть учора. Одне з основних питань — пошук фінансування. Хтось скаже: “Яке там кіно? Тут немає грошей на дрони!” Проте, якщо не буде якогось виробництва сьогодні, то потім може виникнути певна прогалина...
Важливо зафіксувати війну не тільки засобами документалістики, якої нині справді багато, а й подати художнє осмислення. До слова, у мене великі сподівання на Олега Сенцова, який, власне, воює. Можливо, він зробить важливий фільм про війну. Принаймні в історії кінематографа ми знаємо випадки, що саме ветерани знімали найцікавіші воєнні картини... Головне — повернутися живим. Деяким кіношникам, на жаль, не судилося.
— Тим часом вашому фільму “Плем’я” виповнилось десять років. Якби ви його знімали сьогодні, він був би інакшим?
— Я вклав у цей фільм усе, що мене тоді хвилювало, і максимально себе виразив. “Плем’я” — це 100 відсотків я! Тому, звичайно, якби я був не я, то, напевно, фільм вийшов би інший. (Сміється). Насправді дуже пишаюся цією картиною, що отримала понад п’ятдесят чи майже п’ятдесят нагород на різних міжнародних фестивалях. На мій погляд, це велика творча перемога, як любить казати один мій товариш. (Усміхається).
— Цими днями вам виповнюється п’ятдесят років. Збиратимете з нагоди ювілею найближчих чи не любите того робити?
— Останнім часом я таких речей особливо не практикував. Але цьогоріч, думаю, зберемося невеликим колом. Все-таки 50-ліття... До самої цифри я ставлюся спокійно. Не дуже усвідомлюю, що перейшов у ту вікову категорію. Для мене це дуже дивно. Я ж іще ніби не старий... Мені здається, що досі маю вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. (Усміхається).