Її візитівка — пісня “Калина — не верба”, без якої не проходить жоден концерт. Хоча в Наталки Карпи чимало хітів: “Сонцезалежна”, “Плюс один”, “Час біжить, як пісок” та інші. Вона виконує їх і сьогодні, виступаючи перед військовими чи на благодійних акціях…
— Наталко, вас можна привітати з новосіллям?
— Так, я придбала квартиру. Але новосілля буде ще нескоро, бо ремонт, як відомо, річ непроста. (Усміхається). З початком великої війни я переїхала з Києва до Львова, де живу з донечкою у батьків. Тепер же вирішила купити нерухомість. Нині, до слова, ціни в нас вищі, ніж у столиці. І якщо там я мешкала у великому мурашнику — 34-поверховому будинку, то тут у ЖК — три- і п’ятиповерхівки. До того ж майже біля лісу. Мені дуже сподобалося!
— Вашій донечці нещодавно виповнилося п’ять років. Як вона реагує на повітряні тривоги?
— Злата — молодець. На відміну від інших дітей, які, можливо, плачуть чи веращать, вона спокійно встає, коли я буджу посеред ночі, і ми йдемо в укриття. Донечка все розуміє та щоразу перепитує, що пишуть у телеграмі? Її тато служить сьогодні на Харківщині, а його батьки живуть у Павлограді на Дніпропетровщині. Тому дитина просить подивитися, чи не летять ракети не лише на нас, а й на тата і бабусю з дідусем. Тобто вона, хоч ще маленька, але дуже тямуща дівчинка. Ніяких істерик, тихенько пригорнеться до мене й чекає відбою повітряної тривоги.
— Ви згадали про свого чоловіка, який служить у ЗСУ. Як його здоров’я? Я читав, що були проблеми...
— Так, він у мене, як мовиться, латаний-перелатаний. (Усміхається). Євген — воїн. Справжній воїн. Раз у пів року має проходити курс лікування, бо внаслідок травми черепа йому поставили титанову пластину. Вона доволі велика — перекриває пів голови. Візуально наче не помітно, але... Кожні шість місяців доводиться лягати до військового шпиталю, щоб убезпечитись від гіпертонічних проблем. Інакше починаються серйозні клопоти з тиском.
Ще одна історія — у Євгена через перенавантаження виникли грижі, тому йому вживили спеціальну сіточку в ділянці живота. Проте вона з часом тріснула і закрутилася з одного боку. Це викликало не тільки великий дискомфорт, а й могло мати погані наслідки. Тому чоловіка терміново прооперували. Після того треба було провести два-три тижні на реабілітації, щоб усе загоїлося, проте... Лікарі також сказали не піднімати нічого важкого й не робити надмірних рухів. Звісно, що на фронті це нереально. Тож я переживаю.
— За останні три роки ви стали більш твердошкірою чи, навпаки, сентиментальнішою?
— Я думаю, що війна всіх нас загартувала й зробила безжальними до ворогів. Ми їх просто зненавиділи, ставши радикальними. Тут уже немає місця жодній похибці. Нуль відсотків! З іншого боку — ми стали десь вразливі. Знаєте, щоразу після того, як проїжджаю повз Марсове поле, енну кількість днів потім відходжу. Побачене сидить у голові, сидить у серці. Бо ми заплатили й платимо нині надціну. (Зітхає).
До слова, нещодавно я брала участь в акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Зустрічалася з їхніми рідними та близькими, а потім разом з ними вийшла у центр міста. Розумію, що сьогодні таких заходів відбувається багато — і там, і там, і там. Але щоразу ти приходиш, бачиш портрети людей, які сидять у російських тюрмах чи доля яких невідома, і в горлі виникає клубок, а на очах з’являються сльози.
— А зі стресами навчилися давати собі раду?
— На жаль, сьогодні ми справді живемо в суцільному стресі. І він наразі не має кінцевого терміну. Єдине, що змінюється, так це його доза: від менш до більш критичної. Тому ситуація хвилеподібна — деньдва постресуємо, а потім відійдемо, і ніби все добре. Кажу, війна нас загартувала й навчила витримки... Інша річ, що так чи інакше, але ми всі на десять років постарішали. (Зітхає). А могли жити в мирі та радіти життю. Якби не наші вороги.
— За кордон ви не хотіли б кудись поїхати? Бодай на тиждень-другий...
— Ні. До мене нині прийшло ще більше усвідомлення, що я хочу бути вдома. Бачите, я навіть інвестувала у нерухомість в Україні. Хоча можна було купити квартиру, не знаю, в Італії чи Іспанії. Але, як мовиться, всюди добре, а вдома найкраще. Рідна мова, рідні люди, рідні стіни. Нехай тут і буває страшно... Тож у мене немає якогось бажання жити деінде, крім України.
— I на завершення таке питання: 14 лютого — День святого Валентина. У вашій сім’ї це свято?
— Так, свято, але — на відстані. Нас із чоловіком розділяють кілометри, але тепер це практика ледь не кожної другої української родини. Тож, якщо кохання щире, ні відстані, ні кордони йому не страшні. Зрештою, свято — це ж формальність чи умовність. Важливо, кого ти носиш у серці 365 днів на рік!
