“Я досить рано відчула, що, як би сильно не була закохана в чоловіка, ніколи не стану домашньою квочкою”, — каже “Експресу” письменниця, поетеса, перекладачка, відома своїми феміністичними поглядами. Як у творчості, так і в житті.
— Євгеніє Анатоліївно, торік вийшла ваша збірка есеїв “Слово свого роду”. А нині, якщо не секрет, щось готуєте для читачів? Чи пандемія вибила вас із колії й потрібен певний час, щоб оговтатись?
— Я не є, як це іменується в англомовному видавничому світі, full day writer, і тому не зобов’язана, закінчивши одну книжку, відразу починати наступну. Нині я перекладаю з французької й дуже втішена, що в цей справді нелегкий час маю роботу. Щодо пандемії, то це велика й несподівана подія, яка, з одного боку вибиває з колії, а з іншого — переводить наш життєвий потяг на інші рейки...
— Ваші твори перекладено, якщо не помиляюсь, десятьма мовами. Яка з них найекзотичніша — японська?
— Що ви називаєте екзотичною мовою? Мову, яку мало знають у нашій країні? Мову віддалених теренів? Якщо так, то, справді, це японська антологія, куди увійшло моє дуже давнє оповідання.
— Кажуть, зазвичай ви волієте писати не вдома, а кудись поїхати на деякий час, щоб повністю присвятити себе роботі...
— Так було раніше, поки була жива моя мати. У неї періодично виникало непереборне бажання поспілкуватися саме тоді, коли в мене було сильне натхнення попрацювати. Вона вибачалася, але потім робила те саме, вибиваючи мене з колії. (Як бачите, я звична до вибивання з колії). Матері вже десять років нема, і тепер я добре працюю вдома. Мій син, коли буває у нашому житлі, мені не заважає, а я намагаюся не заважати йому.
— За даними соціологів, 60% українців не читають книжок. Наскільки ситуація трагічна і як, на вашу думку, її можна виправити? Враховуючи, що тепер — з настанням чергової економічної кризи — грошей у кишенях людей стало ще менше...
— Це цифри світу, а не лише України. Із розвитком кіно й телебачення розважальної літератури справді поменшало. А серйозна література орієнтована на ще менший відсоток, ніж згадані вами 40 (100 – 60) відсотків. Чи треба, щоб усі читали? Певне, прагнути того — нереальний проект. Але я щиро підтримую всі заходи, спрямовані на пропаганду читання. І читати — то не обов’язково купувати книжки. Хай люди ходять у бібліотеки, позичають одне в одного, користуються електронними книжками, які дешевші, ніж паперові.
— Ви якось сказали, що стали феміністкою у 16 років. Нині вам — 61 (цікава гра цифр, до речі). Як трансформувались ваші погляди за цей час?
— Я справді досить рано відчула, що, як би сильно не була закохана в чоловіка, ніколи не стану домашньою квочкою у його оселі. У молоді роки була готова займатися господарством для коханого мужчини, але лише добровільно й лише, відчуваючи за це вдячність. Щиро ненавиджу чоловіків, які б змушували мене самовдосконалюватися не в професійній діяльності, а на кухні... Я вітаю фемінізм, бо не мислю себе в патріархаті.
Як би сильно не була закохана в чоловіка, ніколи не стану домашньою квочкою у його оселі.
— Ви закінчили французьку філологію, багато перекладаєте письменників Франції. А коли востаннє там були й чи інспірують вас такі поїздки? Уже як письменницю...
— Я була у Франції декілька разів, востаннє — ще перед війною. Туристичні враження можуть бути дуже яскравими, а можуть бути банальними. І вони не інспірують творчості, потрібно ще щось, якийсь конфлікт. Іноді я бувала на письменницьких програмах у різних країнах, де виникало спілкування, але то особливого виду політкоректні бесіди, коли негативні риси колег не активізуються. Справжній досвід дають стосунки з іноземцями, коли занурюєшся у нетуристичне життя.
— В одному з інтерв’ю ви признались: “Я — одиначка в житті. I в роботі також”. Це вибір чи обставини?
— Поступово це стало свідомим вибором. Я не люблю формального спілкування. Лише таке, яке відкриває істини! Спілкування з чоловіками дуже рідко буває натхненним. Повторю неодноразово сказане: чоловіки або хваляться, або скаржаться. Жінки це слухають, щоб зберегти стосунки, хоча їм теж не цікаво. А я й досі хочу спілкування із чоловіком, яке відкриватиме незвідане для обох.
— Євгеніє Анатоліївно, як би ви продовжили речення: “Тільки недавно я зрозуміла, що...”?
— Що пізнання триває стільки, скільки триває життя. І в останній день свого буття я хотіла б збагнути щось нове.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Олегом Чорногузом
