Його твори перекладено понад двадцятьма мовами. Серед них — навіть есперанто. А героєві найвідомішого сатиричного роману Олега Чорногуза — “Аристократ” із Вапнярки” — навіть поставили пам’ятник. І це не жарт...
— Питання на засипку: що нині пишете, Олегу Федоровичу? Чи під час карантину відклали перо вбік?
— Та ні, я працюю. Пишу іронічний роман під умовною назвою “Тінь генія”. Загалом про літературну і кололітературну братію. Інтриги, заздрість, блат, якщо не сказати трішки по іншому. (Усміхається). Планую також видати книжку публіцистики та збірку поезій. А ще, очевидно, писатиму продовження мемуарів “Із глибин пам’яті моєї”. Я розповів про Олеся Гончара, Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Миколу Лукаша... Та ще багато залишилось тих, з ким свого часу приятелював і про кого хотів би поділитись спогадами. Одне слово, задумів дуже багато.
— Це правда, що тепер ви живете не у Києві, а в рідному селі на Вінниччині?
— Правда. Це пов’язано з любов’ю. Не тільки до рідного краю, але й до своєї незабутньої дружини, яка дев’ять місяців тому відійшла у засвіти. Понад три роки Ліда була прикута до ліжка. Не могла себе обійти... Вона — усе моє життя. Я без неї не знаю, заради чого мені тепер жити. Це була унікальна жінка, друг і дружина. Мій однодумець! Належала до когорти тих жінок, які завжди готові, не задумуючись, піти з тобою і у вогонь, і у воду. Свого часу Ліда врятувала мені життя. Після невдалої операції з видалення апендикса почався перитоніт. Я опинився у “палаті смертників”. Ліда — як лікарка — лежала, в буквальному сенсі, під моїм ліжком і виходила мене... Ми прожили разом 58 років.
Після невдалої операції з видалення апендикса почався перитоніт. Я опинився у “палаті смертників”.
— А як ваш син із журналістів, що близько до батькового фаху, став бандуристом?
— Під впливом чудового сатирика, поета, нашого сусіда по київській квартирі, геніального бандуриста Івана Немировича. Той міг пальцями ніг виконати “Козацький марш”. Побачивши це, мій син Ярослав порадив мамі продати акордеон, переконавши її та мене, що з нього не вийде ні Баха, ні Шопена, бо він хоче стати бандуристом... Син часто приїздить до мене. До слова, маю двох онучок — Ярину, яка закінчила Києво-Могилянську академію і пройшла три ротації на лінії фронту на Донеччині, та Олесю, котра науковиця і живе в Америці. Мріє про Нобелівську премію. Вірить, що вона знайде ліки від раку. Дай Боже, щоб ще знайшла і від коронавірусу!
— Як би ви продовжили речення: “Ніхто не знає, що я...”?
— Скромний і слабохарактерний. І тому дякую Богу, що я не жінка. Бо нікому не можу відмовити, якщо хтось у мене щось просить. Інколи виконую роль нардепа, не будучи ним. У селі до мене часто приходять не як до пенсіонера, а як до знаменитості. Гадають, що я можу... все. Думають, що мене, мабуть, бояться чиновники та бюрократи. Тепер же ніхто нічого не боїться. Навіть сміху. Але допомагати все ж вдається. Знаєте, я найбагатша людина у світі. У мене тисячі друзів! Майже щотижня кудись телефоную та кудись пишу на прохання людей. Радий, коли ті чи інші проблеми вдається розв’язати.
— Знаю, що ви не п’єте й не курите. То, може, ще й спортом якимсь займаєтесь?
— Ні. Займаюся городом та садком. До десятого поту. Всі гімнастичні вправи та біг спринтерів та стаєрів прирівнюються до активної праці з лопатою. Ніщо так не прочищає пор тіла, як цей предмет у ваших руках. Плюс — сокира, пилка й тачка... До речі, у мене тут, окрім вишень, абрикосів та персиків, росте багато екзотичних дерев. Наприклад, магнолії та сакури. Я посадив усе сам... А ще — дуже багато квітів. Тож у теплу пору року тут справжня краса!
— Героєві вашого роману “Аристократ” із Вапнярки”, як відомо, три роки тому поставили пам’ятник. Небагато українських письменників можуть похвалитись подібним... Це вам лестить?
— Безперечно. Я дуже щасливий, що поставили пам’ятник не мені, а моєму персонажу... До речі, в “графа Сідалковського” у штанях є кишеня, але вона дірява, і мідяки, які кидають туристи, падають на підставку. Ті копійки дехто потім збирає. Мабуть, на ситро, бо на пляшку горілки не вистачить. Принаймні збирати треба мінімум тиждень. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
До вашої уваги також інтерв'ю з письменником Василем Махном
