Не сумніваюсь, що в суботу у популярної виконавиці телефон буде “червоним”. Від привітань рідних,
друзів, колег та й просто знайомих. Наталці Карпі виповнюється сорок років, чого вона й не приховує...
— Наталко, цю дату чоловіки зазвичай не святкують, а жінки?
— Кажуть, жінкам можна, але зізнаюся, що не особливо люблю свій день народження. Чесно. Тільки в останні роки я трохи навчилась його сприймати та святкувати. А так для мене — це сумне свято. (Сміється).
— Через усвідомлення того, що роки біжать?
— Насправді я більше “парилася”, коли мені виповнювалось двадцять. Ось тоді було дійсно страшно. Від розуміння того, що настає доросле життя... На день народження у тридцять років я також хвилювалась, але вже менше. (Сміється). А тепер дивлюсь на ситуацію набагато легше й простіше. Не сприймаю сороківку як “переломний момент”. У будь-якому віці ти залишаєшся сама собою, й твої цінності нікуди не діваються. Натомість маєш за спиною малесенький, але досвід, а поруч — людей, яким довіряєш та яких любиш. І які люблять тебе! Усе це додає впевненості й притуплює той внутрішній страх.
— До речі, про тих, хто поруч: вашому шлюбові з Євгеном виповниться п’ять років. Як за цей час трансформувались стосунки в сім’ї?
— Почну з того, що у нас був дуже нетривалий букетно-цукерковий період — лише місяць. Опісля мені зробили пропозицію, на яку я погодилася. Тому перші два роки ми справді притиралися та вивчали одне одного. Як географію чи математику в школі. (Усміхається). А на третьому році ти вже знаєш людину добре й вона — тебе. Тобто, хто на що здатний, які має можливості та які резерви, де точка кипіння... Потім народилася донечка. Це — велике щастя, але й ще одне маленьке випробування. Проте з появою дитини на багато речей дивишся по-іншому.
У нас був дуже нетривалий букетно-цукерковий період — лише місяць.
— Вашій Златі — півтора року. Ви часто виставляєте у фейсбуці її фотографії. Не боїтеся, що дитину... зурочать?
— Спочатку мені навіть мама казала: “Наталко, навіщо ти...” (Усміхається). Це — наша галицька ментальність. Якщо ж про погані речі не думати, то й не притягуватимеш їх. Зрештою, я ходжу до церкви й багато молюся... А фотографую Злату так часто, бо хочу зафіксувати те, як вона росте. На жаль, пам’ять багато чого стирає. Відчуття залишаються, а подробиці — ні. Проте достатньо побачити на світлині
кофтинку дитини, як тебе накривають емоції. Скажімо, нещодавно переглядала відео річної давності, де Злата була ще мацьопа-мацьопа, і аж розплакалася...
До слова, хочу ті фото роздрукувати та зробити альбом. Щоб усе зберігалося не лише у соцмережах.
— А братика чи сестричку для донечки вам не хотілось би?
— Я мрію про велику сім’ю! Зрозуміло, що одна донечка — це класно, але... Ніколи не могла подумати, що я так хотітиму ще й ще дітей. Завжди казала: “Мені треба працювати, мені треба їхати на гастролі, мені треба знімати нові кліпи...” А тепер мені треба багато дітей. (Сміється).
— Скажіть, яких рис ви хотіли би позбутися, а які, навпаки, набути?
— Ви знаєте, скільки мені не робили боляче в житті, я продовжую довіряти людям. Уже не раз казала собі: “Не можна ж бути такою! Тобі в спину ножа встромили, причому повернули рукоятку, а ти й далі... (Сміється). Навіть визвіритися не можеш чи дати комусь “отвєточку”. Так, не можу, бо Господь вчить бути терплячим... Іноді в мені йде внутрішня боротьба, але не хочу себе ламати.
— Наталко, як ви продовжили б речення: “Будете сміятися, але я...”?
— У свої сорок років залишаюся у душі дівчинкою. У чомусь — наївною, у чомусь — безтурботною, у чомусь — безпосередньою. Такою, як була у вісімнадцять чи двадцять п’ять років. Хоч за паспортом мене можна назвати дамою, але насправді проситься зовсім інша цифра... І я все ще “кайфую” від життя!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з репером, який виступає під псевдонімом Вова зі Львова
