Серед цьогорічних лауреатів Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка — 47-літня Оксана Луцишина. Вона — авторка кількох поетичних книг, збірки новел і трьох романів. За останній — “Іван і Феба” — була відзначена поважним журі. Цікаво, що письменниця ось уже майже двадцять років живе у США...
— Оксано Петрівно, наскільки я розумію, на церемонію нагородження вам не вдасться прилетіти?
— Швидше за все, так, — каже мені лауреатка, яка працює у Техаському університеті, що в місті Остін. — Адже пандемія ніяк не закінчується і вакцинація у нас ще триває. Причому повільніше, ніж мало би бути. Правда, викладачів вакцинували трохи раніше, тож я вже отримала перший заштрик... Очевидно, мені доведеться брати участь у церемонії нагородження онлайн.
— Вас відзначили за роман “Iван і Феба”. Скажіть, робота над ним тривала довше, ніж над попередніми творами, чи навпаки?
— Так, довше. Тому, що спочатку це були просто чернетки — наприклад, мої спогади про дев’яності, які я вирішила в якийсь момент занотувати. І добре, що зробила це, бо з часом із пам’яті стираються запахи чи звуки. А тоді, десь у 2005-му чи 2007-му, точно вже не скажу, це ще було “живе”. Рада, що встигла тоді багато чого записати.
А потім я стала замислюватися: чому дев’яності роки були такою дивною епохою, яку всі згадують досить несхвально, і що там ще було, що ми пропустили? Ми так відволіклись на те, що Бруно Шульц називав диким клондайком (оцей новий капіталізм), що, можливо, не помітили, як відбулись історичні події. Тож я вирішила написати про Революцію на граніті, й далі текст уже створювався довкола цього.
— На початку роману серед подяк можна натрапити на імена Баха, Вівальді та ін. Ви справді пишете під музику чи все ж у тиші? А композитори вас лише надихають...
— Це дуже хороше питання. Я працюю без музики, але перед тим, як писати, зазвичай слухаю щось серйозне. Скажімо, композиторів епохи бароко. Знаєте, чому? В їхніх творах є те, що називається контрапунктом. (Одночасне поєднання кількох мелодійних ліній.— Ред.). Я цікавилася тією темою і вичитала, що така річ допомагає синхронізувати півкулі головного мозку.
Одна з них відповідає за якісь більш логічні процеси, інша — за образні. Але вони іноді між собою не дуже “спілкуються”. Коли ж я слухаю, скажімо, Баха, у мене в мозку щось налагоджується. Тоді я можу одночасно втримати в голові декілька сюжетних ліній та багато ходів... Мене може стимулювати і поп, і рок, але класична музика в цьому плані набагато потужніша.
— Скажіть, як колишній чоловік сприймає нині ваші успіхи?
— У мене було троє чоловіків, тому доведеться уточнити — котрий із них? (Сміється). Мій перший колишній — українець — сприймає все дуже добре. Навіть приходив на презентацію “Івана і Феби”. Це — біологічний батько моєї дочки... Другий “екс” — професор університету Південної Флориди, який є фактичним батьком Лідії та, власне, виховав її. Він також дуже приязно до всього ставиться.
А мій третій чоловік — пакистанець, письменник, пише на урду, і, відповідно, теж тішиться за мене. Офіційно ми ще не розлучилися, але разом уже не живемо. Хоч я іноді навідуюсь до Набіла, котрий мешкає неподалік, бо з ним залишились наші коти. Я люблю тварин, але... Вони дуже прив’язались до нього, і в мене не вистачило би жорстокості їх розлучити.
Офіційно ми ще не розлучилися, але разом уже не живемо.
— Оксано Петрівно, поза викладанням в університеті та літератури, маєте ще якісь зацікавлення?
— Уже півтора року я захоплююсь тайським боксом. Правда, була перерва в перші місяці пандемії, коли оголосили локдаун. Тоді тренування проходили онлайн, але, знаєте, займатися боксом через зум це трошки смішно. (Усміхається). Мені завжди подобалися бойові мистецтва. Наприклад, коли я жила у Флориді, ходила на індонезійське кунг-фу...
Займаюсь спортом не задля якихось звитяг, а просто для себе. До речі, це вимагає і дотримання певного харчування. Ні, на дієті я не сиджу, але їм багато овочів та фруктів. Натомість не вживаю хліба, злаків і такого всякого... Проте чого з наших харчів мені в Америці справді бракує, так це дерунів зі сметаною.
(Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про чотири великодні традиції, які вас здивують
