Його гастрольні маршрути пролягають тепер не тільки Україною. Незабаром співак виступить у Загребі та Рієці (Хорватія), позаду ж концерти у Варшаві, Празі, Нью-Йорку і Чикаго. Власне, з поїздки до Сполучених Штатів Павло Зібров нещодавно повернувся та охоче поділився з нами своїми враженнями.
— За океаном ви, мабуть, були не вперше, Павле Миколайовичу?
— Так, у США я вже бував раніше. Зокрема, два роки тому мав нагоду виступати на чудовому фестивалі “Союзівка”, який залишив по собі теплі спогади. А цього разу мій маршрут проліг через Нью-Йорк та Чикаго. І чесно скажу: іноді здавалося, що я не в Америці, а на Хрещатику — стільки українців, стільки рідної мови, відкритих сердець, щирих обіймів та справжнього єднання...
— Знаю, що ви зібрали майже пів мільйона гривень для українських військових. На що саме підуть ці кошти?
— Разом із неймовірною командою організаторів, волонтерів і небайдужих українців нам вдалося зібрати 480 тисяч гривень. Усі ці кошти одразу були передані фонду Revived Soldiers Ukraine — вони спрямовані на лікування, протезування та реабілітацію наших поранених захисників. Це дуже важлива й конкретна допомога. За кожною сумою — чиїсь відновлені кроки, чийсь другий шанс на повноцінне життя.
До речі, наступного дня після виступу я відвідав хлопців. Це були щемливі зустрічі з нашими воїнами — ми говорили, слухали одне одного, я співав для них. Але найголовніше — просто був поруч. Бо іноді присутність, погляд, обійми — це те, що гріє не менше, ніж ліки. Ці моменти залишаться зі мною назавжди. Вони додають сил не лише їм, а й мені.
— Наскільки активно гастролюєте нині вдома й чи не лячно співати в містах, наближених до фронту?
— Гастролюю доволі активно. Україна сьогодні живе в особливому ритмі, й музика, як ніколи, потрібна людям. Співаю не тільки в таких містах, як Київ чи Львів, а й Дніпро та Суми. Виступ в останньому, до слова, був емоційно непростим. Але коли ти бачиш очі наших героїв, коли відчуваєш, що твоя пісня приносить їм силу і надію — страх відступає. Бо ти тут недарма.
— Щоночі ворог тероризує Україну своїми обстрілами. Чи маєте у своєму заміському будинку укриття та чи спускаєтеся туди під час повітряних тривог?
— На жаль, такі атаки стали частиною нашої реальності. Кожної ночі ми чуємо і наближення, і збиття “шахедів” та ракет. Неподалік нашого дому розташована установка ППО, тож іноді відчувається все до найменших вібрацій. У нас є невеличкий підвал, який ми облаштували... Якщо звучить сирена — обов’язково спускаємось. Життя одне, і нехтувати безпекою — це не геройство, а нерозсудливість.
— А улюблену вівчарку берете з собою?
— Авжеж, Габі — завжди з нами. Вона вже не молода, їй 10 років, і, як кожна вівчарка, дуже чутлива до звуків та змін навколо. Буває, ще до сигналу повітряної тривоги вона вже біжить додому — все відчуває. А під час вибухів дуже стресує, тож ми завжди поруч, заспокоюємо її, обіймаємо, розмовляємо. Іноді даємо спеціальні краплі, які рекомендував ветеринар. Тварини, як і люди, дуже гостро реагують на війну.
— Які риси характеру загострились чи проявились у вас в останні три роки?
— Передусім — сентиментальність. Особливо після спілкування з дітьми-сиротами, внутрішньо переміщеними родинами, літніми людьми, які втратили все, окрім гідності. Їхні історії не можуть не торкати. Інколи просто тримаєш людину за руку, і в тиші відчуваєш її біль сильніше, ніж у словах.
Разом із тим загострилася і лють до нашого ворога — за все зло, що він приніс на нашу землю, за зламані долі, зруйновані міста, відібране дитинство.
А ще — з’явилося більше внутрішньої стійкості. Ми всі стали трохи іншими — загартованими. Навчилися цінувати миті, людей поруч, навчилися дякувати просто за новий день. І, напевно, як ніколи, я відчуваю відповідальність. За пісню, за слово, за дію. Бо все, що ми нині говоримо й робимо, має вагу — для країни, для людей, для майбутнього.
— Павле Миколайовичу, уявімо неймовірну ситуацію: під час прогулянки Нью-Йорком або Чикаго ви зустрічаєте... Дональда Трампа. Що б ви йому сказали чи що б запитали?
— Напевно, я б не став одразу говорити — заспівав би. Може, щось із мого нового альбому — про любов, про волю, про те, що Україна незламна. А тоді б подивився йому в очі й спитав: “Пане Трамп, ви ж любите бути на боці сили — то чому б не підтримати тих, хто бореться за свободу всього цивілізованого світу?” І ще, можливо, подарував би йому вишиванку — як символ України, яку не зламати. Бо мода на справедливість, знаєте, ніколи не минає.
