Він народився в Україні, вчився у Німеччині, а працює нині в Австрії. Денис Черевичко — перший соліст
Віденської опери. І нині — у свої тридцять три — перебуває на вершині кар’єри. Хоч іноді трапляється непередбачуване...
— Денисе, кажуть, не так давно у вас була травма?
— Так. Свою роль зіграла пандемія, через яку репетиції у театрі стали нерегулярними. Тоді хтось із колег захворів на коронавірус і нас усіх відправили на два тижні додому. Коли ж ми вийшли з карантину, то працювати довелося на повну силу. Хоч організм за той час відвик від таких навантажень. Тому не дивно, що сталася травма... Нині все позаду. Я намагаюсь забути ті проблеми й працювати далі. Тим більше, що маю декілька цікавих проектів.
— А вас коронавірус зачепив чи Бог милував?
— Я також перехворів. Восени прилетів із Києва, де танцював у виставі “Лебедине озеро 3D”, і занедужав. На щастя, все пройшло у доволі легкій формі. Та й ускладнень особливих не було. Тому я досить швидко відновив форму та зміг повернутися на сцену... Як бачите, рік, що минув, був непростий для мене. Та, попри все, я обожнюю свою роботу та щасливий, що можу танцювати!
— До речі, вам іноді не сниться сцена? Ви щойно виступили, прийшли додому, лягли відпочивати, а тут...
— Ви знаєте, Богдане, після вистави мені в принципі дуже важко заснути. До четвертої-п’ятої години ранку не можу стулити повіки. Адже в тілі грає шалений адреналін. Має минути певний час, щоб ти заспокоївся та розслабився. Тож я займаюсь тим, що аналізую, як відпрацював того дня. У цьому допомагає відзняте відео, адже іноді настільки занурюєшся у роль, що багато чого не пам’ятаєш. (Усміхається). І навіть снодійне потім не допомагає.
— А як ви взагалі даєте собі раду зі стресами?
— Я люблю готувати! Для мене це своєрідна медитація. Навіть коли втомлений, приходжу з роботи і ледве стою на ногах, можу декілька годин провести на кухні. Бо це дуже заспокоює та дає неабияке задоволення. Нині я вмію готувати, в принципі, все. Від плову до випічки. Скажімо, вчора зробив пиріг... Це так захоплює, що неможливо відірватися. (Усміхається). Тепер думаю, чи не відкрити кулінарний влог. Хотілось би ділитися не тільки цікавими рецептами, але й порадами щодо правильного харчування. До слова, під час пандемії я почав також вчитися грати на гітарі. Знаєте, мені дуже хочеться розвиватися... І від першого, і від другого хобі я отримую колосальне задоволення, забуваючи про такі речі, як стрес.
Я вмію готувати, в принципі, все. Від плову до випічки.
— Декілька років тому ви розповідали мені в інтерв’ю, що холостякуєте. За той час ваш статус не змінився?
— Ні, я ще не одружився, хоч маю дівчину. Ось у лютому буде два роки, як ми разом. Проте поки що не поспішаю оформлювати наші стосунки. Та й кохана мене не підштовхує. (Усміхається). Вона — оперна співачка й добре розуміє специфіку нашої роботи... Думаю, всьому свій час.
— Скажіть, до якого числа у вашій віденській квартирі стоїть ялинка?
— До кінця січня. Проте зібрати її та розібрати — своєрідне випробування. Адже маю вдома кота і для нього всі ці дощики та гирлянди — справжня розвага. (Сміється). Якої породи мій улюбленець? Мейн-кун. Я давно хотів когось завести, але рік шукав та вибирав “своє”. Серце ні до кого не лежало. Коли ж побачив Бумера (так я назвав свого кота), одразу зрозумів: “Він буде зі мною!” Зрештою, я люблю всіх тварин.
— Вертаючись до роботи: у вас ніколи не виникало розчарування у професії? Не було ситуацій, коли хотілось послати все та всіх до біса?
— Ніколи про таке навіть не думав. Я дуже люблю те, чим займаюсь. Це — моє життя! І мені жодного разу не хотілося гримнути дверима й зайнятися чимось іншим. Зрештою, я захоплююсь танцями з п’яти років та обожнюю свою професію. Просто вже не можу без неї. Правда.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Назаром Задніпровським
