Двадцять років тому вона дебютувала на екрані у популярному серіалі “День народження Буржуя”. З того часу народна артистка України Лариса Руснак зіграла майже в семидесяти фільмах і “мильних операх”. А кількість озвучених стрічок та мультиків узагалі перевалила за 250...
— Ларисо Омелянівно, я був приємно здивований, побачивши вас в українсько-французькому фільмі “Холодна кров”, головну роль в якому виконує Жан Рено... А в яких ще цікавих проектах ви знімались останнім часом?
— У серіалі про козаків “Абсолютно брехлива історія”, де граю маму двох головних героїв. Таку бойову жіночку. (Усміхається). Окрім того, я знялась у фільмах “Передчуття” В’ячеслава Криштофовича та “Із зав’язаними очима” Тараса Дроня. Щодо “Холодної крові”, то там у мене маленький епізод, правда, англійською мовою.
На жаль, із Жаном Рено на майданчику не перетиналась, а мала сцени лише з американськими акторами. Зрештою, скажу вам чесно: я ще не дивилась фільм повністю. Просто не встигаю! Дуже багато роботи — і в кіно, і на сцені. Скажімо, в театрі імені І. Франка відбулась прем’єра “Лунаса”, а в театрі на Липках — “Кураж”...
— А час на ваше давнє хобі — йогу — залишається?
— Звичайно, коли в тебе зйомки з ранку до ночі, то доводиться пропускати заняття. Та при найменшій можливості я знову ходжу в зал. Зазвичай — тричі на тиждень. Знаєте, дуже люблю йогу та займаюсь уже майже десять років. Вона мене просто рятує! Адже йдеться не тільки про здоров’я тілесне, але й духовне. Під її впливом змінюються і погляди.
Тепер набагато спокійніше ставлюся до різних стресових ситуацій, а ще позбулась категоричності (доволі часто невиправданої), яка мені була свого часу притаманна. Раніше я думала, що моє слово — це істина в останній інстанції. Коли ж стала практикувати йогу, зрозуміла, що це далеко не так. (Сміється).
— Ви розповідали мені колись про жахливу трагедію, яку пережили, втративши в пологовому будинку трійню. Скажіть, що допомогло вам тоді не збожеволіти від горя?
— Не хотілось би знову переглядати те “кіно”, але... Допомогла, мабуть, робота. Так, робота, робота і ще раз робота! Пригадую, ми одразу поїхали з театром на гастролі й у колі колег, в їхніх обіймах, я якось вижила... Ніяких пігулок тоді не вживала (не вірю, що вони допомагають), до психоаналітиків не зверталася. Хоча декілька років тому — з іншого приводу — все ж ходила до спеціалістів... Якщо вірити в те, що є вища сила, яка нами керує, то слід розуміти, що такі випробування чомусь та для чогось нам даються. І, попри все, треба жити далі!
— У вас уже дорослий син Iван. Він не зробив вас ще бабусею?
— Ні, онуків у мене немає. Чи мені цього хочеться? Не знаю. Коли Бог дасть, тоді й буде. А наразі про це не думаю. І приймаю ситуацію такою, як вона є. (Усміхається). Іванові — тридцять один, він жив п’ять років у цивільному шлюбі, але його дівчина виїхала з України, тому... Ну, таке трапляється.
— А ваше серце ніхто не завоював?
— Моє серце? (Усміхається). Ні, не завоював. Це важко. Не знаю. Якось воно... Кажу, поки що цього не сталося. Але завтра все може бути. (Грайливо сміється).
— Не так давно разом із Адою Роговцевою та Iрмою Вітовською ви брали участь у творчому вечорі Сергія Жадана в Києві. Належите до шанувальниць його творчості?
— Так. Ми давно знайомі й мали спільні проекти. Наприклад, три роки тому режисерка Вірляна Ткач із Нью-Йорка ставила в столичному Центрі Курбаса виставу “Тичина, Жадан і Собаки”, в якій я брала участь. І з того часу ми підтримуємо зв’язок на рівні: “Привіт, привіт, що новенького?” (Усміхається).
Звичайно, я люблю його творчість. Вона справді дуже вражає. Причому на якомусь підсвідомому рівні. У текстах Сергія — особливо останніх — надзвичайна глибина. Таке враження, що кожна людина може знайти в них свою особисту історію. Звідси — і такий резонанс серед читачів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас – тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Джамалою.
