Вона народилася в Україні, емігрувала до Ізраїлю, а кар’єру зробила в США. Свого часу приїхала туди вчитися та й залишилась. Нині ж Надія Шпаченко — професорка університету й музикантка “з іменем”. Колишня харків’янка здобула торік престижну американську премію “Греммі”...
— Надіє, якщо не секрет, де зберігаєте свій золотий грамофон?
— Удома. Причому там не одна статуетка, а одразу дві: перша — моя, а друга — чоловікова. Він звукорежисер і, власне, записував той диск, що було відзначено премією. На грамофонах вигравірувані наші імена... І тепер, коли я прибираю в оселі, особливо ретельно витираю пилюку на “Греммі”. (Усміхається).
— Мабуть, коли до вас приходять гості, всім хочеться потримати статуетку в руках?
— У нас із березня минулого року не було вдома гостей, тобто від початку пандемії. Тепер життя зовсім інакше, ніж рік тому. Воно цілком перейшло у формат онлайн. Що концерти, що навчання (вчити студентів мені доводиться дистанційно), що співпраця. Скажімо, ми записали для одного альбому три твори із флейтистом, який живе в Австралії. Він працював там, я — тут, а потім усе звели в студії. Так само працювали й над відеокліпом.
З останнім узагалі — ціла історія. Через коронавірус я не хотіла, щоб фільмували у приміщенні, тому знайшла локацію просто неба. Туди колега привіз рояль “Стенвей”, але... У Каліфорнії вибухнули лісові пожежі, й саме того тижня, коли нам треба було знімати, — найпотужніші. Через забруднення повітря рекомендували не виходити з дому. Та, попри те, що було дуже важко дихати, я все ж зіграла. І вийшло справді красиве відео!
— Судячи з усього, в Україні нескоро зможуть побачити вас із концертами?
— На жаль, так. Найближчим часом я нікуди не маю наміру їхати чи летіти. Проте восени я виступала у Києві онлайн: брала участь у марафоні, що проводився до Всесвітнього дня боротьби з раком молочної залози. У цій акції були задіяні як медики й науковці, так і пацієнтки й музиканти з різних країн. Мене запросили, і я зіграла в
прямому ефірі...
Восени я виступала у Києві онлайн: брала участь у марафоні, що проводився до Всесвітнього дня боротьби з раком молочної залози.
Востаннє ж “живцем” концертувала в українській столиці у 2008 році, а в рідному Харкові ще раніше — у 2005-му. Звичайно, я скучила й хотіла би приїхати, але це буде можливо тільки тоді, коли покращиться ситуація з коронавірусом... Зрештою, сьогодні, як не дивно, я ще більш зайнята, ніж колись. Іноді навіть немає часу перевести дух.
— А час на експерименти на кухні знаходите? Скажімо, на приготування борщу чи вареників...
— Ви знаєте, це — хороша ідея. Я давно не варила борщу, треба приготувати, бо й самій уже хочеться. (Усміхається). А ось вареників не ліпила ніколи. Зазвичай купувала вже готові. Раніше просто не доходили руки. Тепер, до речі, багато людей в Америці не ходять у ресторани, а готують більше вдома. Навіть хліб печуть на кислій заквасці. Правда, я ще не пробувала. (Сміється).
— Торік ви мені розповідали, що ведете активний спосіб життя: щодня бігаєте, займаєтесь аеробікою, ходите в басейн. А як із цим тепер?
— Під час пандемії басейн було зачинено, тож я не плавала майже рік. Аеробікою намагалась займатися вдома — дивилась спеціальні програми в інтернеті. Проте внаслідок тих занять травмувала собі ступню. До того ж — серйозно. Протягом п’яти місяців не могла навіть стати на ногу. Однак до лікаря не наважувалась звернутися. Через ту ж пандемію. Сиділа вдома й терпіла біль. Потім усе-таки довелося піти на прийом... Тож про біг наразі не може бути й мови. Хоч це свого часу дуже допомагало мені тримати себе у формі.
— Знаю, що вашому шлюбові понад 20 років. Психологи кажуть, що подружжя кожні сім літ переживає певну кризу. Ви пройшли ці етапи безболісно чи не зовсім?
— А ми нічого й не помітили. Все, як було в наших стосунках, так і є сьогодні. Можливо, наш шлюб зміцнює те, що ми багато працюємо разом. Що колись, що тепер. У нас таке насичене творче життя, що навіть немає часу сісти та придумувати собі якісь проблеми. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як режисер Роман Балаян зняв чорно-білий фільм і прогавив “смарагдове весілля”
