Широку популярність їй принесли два серіали — “П’ять хвилин до метро” і “Коли ми вдома”. Що там, що там героїні Тетяни Шеліги — іронічні, активні (іноді занадто) та собі на думці. Така ж вона й у житті. Єдине — з поправкою на вік (у грудні киянці виповнилось 76) та стан здоров’я (позаду дві складні операції)...
— Тетяно Леонардівно, признавайтесь, яка у вас вдома стоїть ялинка: певно, велика й натуральна?
— Ні, маленька й штучна. (Сміється). Я давно не вдягаю натуральне хутро й не купую живі ялинки. По-перше, мені їх шкода, по-друге, вони обсипаються, і, по-третє, потім це все треба прибирати. Тому я маю штучне деревце, яке й розбирати не потрібно: сховав у коробку — і в шафу. Крім того, маю в оселі великий кактус — аж до стелі, який також прикрашаю кульками. Уся ця краса стоїть у мене до восьмого березня. І добре, коли я ховаю її сьомого числа. (Усміхається).
— Антрепризні вистави, з якими ви свого часу активно гастролювали, вже в минулому?
— Так. Я ж дуже погано ходжу. Ні, болю, як до операції, немає, але... Про антрепризу довелося забути. Тому що це три години на ногах плюс переїзди в інші міста. А ось до зйомок я вже повернулась. Мені дають невеликі ролі, де не треба особливо бігати. Оскільки це вікові ролі, то моя героїня може трохи й шкандибати. З паличкою ж я поки що не граю. (Усміхається). Зрештою, чимало сцен — за столом чи ти заходиш та одразу сідаєш...
До речі, вчора на ТБ була прем’єра чотирисерійної “Бісової пательні”. У мене там вийшла непогана роль. Комедійна. Якщо одна героїня з будинку людей похилого віку погано чула, то я — погано бачила. Мінус десять. Мені почепили спеціальні окуляри. І це одразу дало такий характер, що боронь Боже. Уже не кажу про текст... До того в мене теж були зйомки. Хоча, якщо чесно, тепер нечасто запрошують.
— Ви кажете, що на знімальному майданчику ходите без палички, а у звичному житті?
— Я взагалі нею не користуюсь! Натомість купила розкладний стільчик. Дуже легенький. Виходячи з дому, беру його зі собою і, коли втомлююсь, сідаю. Щоправда, вибираю такі місця, щоб було не дуже багато людей. Не тому, що чогось соромлюсь, а через те, що вони одразу роблять селфі. Бачать, що я сиджу й можна мене атакувати. (Усміхається). І коли фотографуються одні, інші вже стоять у черзі. Потім дякують та бажають здоров’я. Ще цікаво так кажуть: будьте здорові для нас!
— I куди зазвичай пролягають ваші маршрути?
— Наприклад, у театр. Їжджу на вистави і у Франка, і на Лівий берег, і в Молодий. Беру з собою подруг — стараюсь сама з дому все ж таки не виходити — і влаштовуємо “культурну програму”. Знаєте, людина до всього може пристосуватися. А якщо ще мати оптимізм — тим більше. Ну а паличка... Як тільки до неї звикнеш, потім дуже важко відмовитися.
— А наскільки складно для вас було перейти з російської мови на українську?
— Я це зробила в двадцять другому році. Це було принципово. Не хочу розмовляти мовою ворога. Не хочу! Тим же, хто каже, що в зрілому віці складніше перелаштуватися, відповідаю: нічого подібного. Тим більше, що мені цікаво вивчати мову. Мене ніхто не змушує, розумієш? Це — мій вибір, і все. Так, чогось я не знаю, але потім заглядаю у словники або перепитую у знайомої вчительки. Наприклад, до зйомок у “Бісовій пательні” я ніколи не чула того слова, а тепер сама вживаю замість “сковорода”. (Усміхається).
— А як реагуєте на повітряні тривоги, що стали тепер у столиці та області регулярними?
— Я вже погано чую та й вікна щільно зачинені. Тільки коли вже десь поблизу працює ППО, тоді вже чутно. Навіть на телефоні мені поставили не “сирену”, а спокійніші сигнали. Заглянеш на сторінку, що і де, та й усе. В укриття я не ходжу. Живу на дев’ятому поверсі. Ще зійти вниз зможу, а як потім піднятися назад?! Тому всім кажу, що бавлюся в українську рулетку: попаде — не попаде. Такий ось у мене тепер чорний гумор.
— Тетяно Леонардівно, як ви ставитеся до господарки нового року — Змії?
— Дуже добре. З того, що я читала та чула від інших, зробила висновок, що це — хороший знак. Так, змія не найсимпатичніше створіння (особливо кобри чи удави), але водночас вона символізує мудрість, оновлення, зцілення... Тож хочеться сподіватися, що 2025 рік буде для нас позитивним. І принесе те, про що всі мріють, — Перемогу!
