5 грудня на екрани виходить фільм “Чорний Ворон”, знятий за бестселером Василя Шкляра. Можна сказати — нарешті, адже ідея екранізації цього історичного роману з’явилась ще вісім років тому. Тож можу тільки уявити, з яким хвилюванням чекає прем’єри сам письменник...
— Василю Миколайовичу, під час зйомок фільму вам на багато компромісів довелося піти?
— Я добре знав про всі “підступи” екранізації художнього твору. Про неминучість хірургічного втручання у текст. Знав, що майже не буває такого, аби письменник був сповна задоволений кіноверсією його твору. Тому на початку цього процесу повністю від нього дистанціювався. Та й продюсер мені натякнув, якщо я грюкатиму кулаком, коли щось не подобається, то робота загальмується. Ну й зрозуміло було, що автором фільму є режисер, а не письменник... Хотілось би, щоб глядачі дивилися “Чорного Ворона” не з погляду його відповідності книжці, а як самодостатню кіноверсію про боротьбу холодноярських повстанців за свободу. Про ту боротьбу з окупантом, яка триває й сьогодні.
— Не так давно вийшов ваш новий роман “Характерник”, з яким ви тепер їздите містами. Як довго зберігається посмак після написання чергового твору?
— Відносно недовго, хоч цей, як ви кажете, посмак, ця залежність від написаного роману теж буває різна. Переважно вона триває доти, доки тебе не полонить інша тема, інші герої. Вони наближаються впритул, беруть тебе не тільки за душу, а й за петельки, і кажуть: “Годі, берися за нас”.
Вони наближаються впритул, беруть тебе не тільки за душу, а й за петельки, і кажуть: “Годі, берися за нас”.
— До речі, в якій порі дня зазвичай у вашому організмі прокидається письменник: зранку, вдень чи ввечері? Тобто, коли ви беретесь за творчу працю?
— Я не маю улюбленої пори для праці. Все залежить від настрою. Коли йде робота, тут годиться і день, і ніч. Навіть уві сні щось крутиться у голові. (Усміхається).
— Хтось із великих письменників сказав, що натхнення — це виправдання для лінивих. Ви згодні?
— Це правда. Натхнення з’являється під час роботи. Але й силувати себе не треба. Усе добре повинно робитися без напруги.
— На кожній творчій зустрічі вам доводиться ставити автографи на книжках (і не тільки). Якщо спробувати бодай приблизно порахувати, скільки підписів ви уже роздали, з якою кількістю нулів буде ця цифра?
— Важко сказати навіть приблизно, але це точно буде число з чотирма нулями. Колись після з’яви “Чорного Ворона” я презентував його у Національному університеті імені І. Франка. Жодна аудиторія не вміщала людей, довелося вийти на вулицю.
Я глянув і сторопів. Це був майдан. Тисячі людей. А біля пам’ятника Каменяреві уже стояла височезна трибуна... На книжках я навіть не мав можливості розписатися, ставив лише першу літеру свого імені.
— Скажіть, вас часто впізнають на вулиці чи в метро? I якою була найнесподіваніша ситуація, де вас “ідентифікували”?
— Буває. Ну, у Львові чи Києві це не диво, а найцікавіше трапляється на Донбасі. Якось я мав виступ у Краматорську в місцевому Палаці культури. Вийшов звідти пізньої пори, надворі була ніч, а до готелю дуже далеко. Місто розкидане, відстані чималі. Викликав таксі. По дорозі водій поглядав на мене з підозрою, але мовчав... Коли ж довіз до готелю, простягає мені руку й несподівано каже російською: “А можно я вас обніму?” Мені перехоплює подих.
Наступного дня по дорозі до Маріуполя наше авто зупинилося у Волновасі, теж пізньої нічної пори. Я заскочив у магазин купити воду. Біля вітрини до мене став приглядатися один чоловік. Нарешті він не витримав. “Ето ви?” — питає. “Мабуть, я”, — кажу. “Странно, — каже він. — Чітал”. І все. Загалом такі люди там небагатослівні. Але зустрічі з ними запам’ятовуються надовго.
— I наостанок: вам, як затятому рибалці, куди б хотілося поїхати чи навіть полетіти з вудкою?
— Та в мене найкраща риболовля на Гнилому Тікичі, на Черкащині. Більше нікуди особливо не тягне. Тягне тільки сісти на танк і проїхати берегами наших річок та озер, змітаючи забудови й паркани негідників. Через них у багатьох місцях уже не доступишся до води...
Який мій рекорд у рибальстві? Короп вагою 22 кілограми. Щоправда, зловив я його давненько. Тоді ще не було таких телефонів, щоб сфотографувати велетня, то я поклав його в багажник авта, їздив по райцентру й усім показував. А зривалася й крутіша риба. Найбільша завжди покаже тобі хвоста. Це — закон.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із Андрієм Содоморою.