Він — один із корифеїв української естради. Має в своїй скарбничці чимало шлягерів, перевірених часом: “Яблуневий туман”, “Половина саду квітне”, “А яблука падали” і т. д. Цими днями зірці виповнилося сімдесят років!
— Віталію Васильовичу, ви якось святкували ювілей?
— Нині не до святкувань. (Зітхає). Війна, на жаль, затягується. Попри допомогу Європи та світу. Наші сусіди — одурманені, тупі, злі — лізуть і лізуть. Справжня орда. Куди не кинь оком, скрізь — біда... Тож настрою немає абсолютно.
— А ви кудись виїздили торік із Києва, коли столиця була під великою загрозою?
— Малечу і жіноцтво я відправив на Закарпаття. Сам же пішов записуватись у тероборону. Проте мене не взяли до її лав. Сказали: “Віталію Васильовичу, з вами у нас буде ще більше мороки”. (Усміхається). Довелося повернутися до свого дому й зайнятися чисткою зброї. Маю автомат, карабін, помпову рушницю, пістолет і набої до них...
Ой, це були “веселі” дні: то окупанти намагались взяти Київ із Броварів, то з Василькова, то з Боярки, то з Бородянки і Бучі. А укриття ж у нас немає й ховатися ніде. Ми живемо за містом, на березі Дніпра... І не раз над нашим будинком вибухали ракети. Уламки однієї з них навіть впали у 150 метрах. На щастя, нічого не пошкодивши... Проте відтоді я став ще більше курити.
— Ви народились на Сумщині, але, кажуть, маєте стосунок і до Донбасу?
— Свого часу батьки переїхали туди до моєї сестри. На цвинтарі в Соледарі — татова могила. Сьогодні ж вона цілком “роздовбана”. І кісточок уже не позбираєш. (Зітхає). Я буквально перед початком повномасштабної війни оновив пам’ятник батькові. Аби він радів “там”, на небесах, що про нього не забувають... А тепер — ось така історія.
Окрім того, знищена й квартира сестри в Бахмуті. На її перший поверх упав увесь під’їзд. Там нічого не залишилося. Вона ж намагалась евакуюватися разом із моїм племінником через Краматорськ. На щастя, вони виїхали напередодні трагедії, що сталася на залізничному вокзалі. Тоді, як відомо, внаслідок ракетної атаки загинули десятки людей... Жах!
— Як би ви продовжили фразу: “Я ненавиджу Росію...”?
— А я ніколи її не любив. Хоч там жили й живуть мої родичі. З останніх залишився син брата, який мешкає у Москві. До початку великої війни ми ще спілкувалися, але після однієї з розмов перестали. Племінничок такого мені наговорив! Той дзвінок і став останнім... Я не можу ту націю любити. І тим більше — країну.
— А як ви ставитеся до Таїсії Повалій і Ані Лорак, які досі живуть і працюють там?
— Що в однієї, що в другої гроші затьмарили розум. (Наспівує). “Мані, мані, мані, мані”. (Усміхається). Мені гидко про них говорити... Знаєте, жодна країна — де б ти не народився — не прощає зрадників. Я теж їх не люблю... У цьому житті в кожного з нас своя дорога й кожному доведеться відповідати за свої вчинки.
— Готуючись до цього інтерв’ю, натрапив у YouTube на антивоєнну пісню, яку декілька років тому виконав ваш онук-підліток. Цікаво, він пішов вашою стежкою?
— Віталік справді дуже гарно заспівав. Не дивно, що пісня “Я ненавиджу війну” зібрала вже 2,6 мільйона переглядів. Проте онук не пішов у мою професію. Та й сини також. Тоді було модно вчитися на економістів чи юристів. До того ж вони бачили, що в тата і мами — нелегка професія.
Натомість онук став айтішником. Заробляє гарні гроші, волонтерить (щомісяця надсилає на армію 10 — 20 тисяч), думає про створення сім’ї. Одне слово, не інфантильний. І це не може не тішити. Втім, кажу, прикро, що, маючи такий оксамитовий голос, він не пов’язав своє життя зі сценою.
— Наостанок хотів запитати про таке: це правда, що у вас удома — справжнє пташине царство?
— Так. Маю павичів (колись було п’ятнадцять, а тепер — дев’ять), фазанів, тайських курочок і різних голубів. Захоплення останніми в мене з дитинства. Це така радість, коли ти береш до рук пташеня, іноді навіть хочеться його поцілувати. А ще маю двох вівчурів, які ніяк не з’ясують, хто головний у дворі. (Усміхається). Тож пернаті й хвостаті не дають мені нудьгувати навіть у сімдесят років!