Катерина Павленко та її музиканти мали представляти Україну на цьогорічному “Євробаченні” у Нідерландах. Проте пандемія, як відомо, внесла свої корективи, й пісенний конкурс, що мав відбутися у травні, перенесли на наступний рік. Утім, квиток до Роттердама, який виграв київський гурт Go_А, залишається дійсним...
— Катерино, як ви поставились до того, що “Євробачення” через коронавірус цьогоріч відмінили — по-філософськи чи все ж засмутились?
— Узагалі не засмутилася. На відміну від багатьох моїх знайомих. У день, коли оголосили цю новину, отримала велику кількість повідомлень зі словами підтримки. Дивувалася. Потім збагнула, що не всі розуміють про що ця історія, тому надають величезну вагу речам, які, по суті, не мають значення. “Євробачення” — це лише інструмент, що допоміг мені вийти за рамки обставин, аби закрити певні гештальти й рухатися далі.
— I все-таки, мабуть, буде дуже непросто за цей рік “не перегоріти”? А ще — зберегти бойовий настрій...
— Перегорає той, хто спрямовує свою енергію в нікуди. Якби ціллю всього нашого життя була участь у “Євробаченні” як вершина кар’єри і сенс буття, то, звичайно, могло б статися що завгодно, але це не так. Ми продовжуємо писати пісні, звикаємо до обставин, які звалилися на нас разом із перемогою у національному відборі, та намагаємося максимально відчути цей момент. Життя перевернулося з ніг на голову, і тепер головне завдання — не втратити себе й постійно тримати в голові, для чого це все.
— Кажуть, ви готуєте замість пісні “Соловей” п’ять нових? Коли, орієнтовно, представите їх на суд публіки?
— Ми не ставимо собі мету підготувати п’ять треків конкретно для “Євробачення”, адже це тимчасове явище. Але повністю заглибилися у процес, аби написати дійсно класну україномовну музику, яка б викликала емоції у людей і змушувала їх стати хоч трішки добрішими одне до одного, а також полюбити свою культуру та місце, в якому вони народилися. Впевнена, що серед цих пісень будуть ті, які можна буде обрати для конкурсу.
— Чи звикли ви вже до хейтерів? I як узагалі ставитесь до тих, хто налаштований до вас вкрай критично й не завжди навіть добирає слова у своїх коментарях?
— Ставлюся до хейту як до побічного ефекту перемоги. Багатьом людям не подобається, коли комусь вдається досягти чогось більшого, ніж їм. Спостерігаю це явище з дитинства, тому навчилася не зважати і ставитися з розумінням. Хоча так і не вдалося збагнути природу такої деструктивної поведінки, яка, по суті, не має сенсу. Щасливі люди не витрачають свій час на негатив, тому залишається лише співчувати тим, хто так і не зміг знайти кращого застосування дорогоцінного часу, якого так мало у кожного з нас.
— Це правда, що ви сім років співали у різних рок-гуртах? Нині згадуєте про той досвід із усмішкою чи навпаки?
— Згадую цей час із відчуттям, що одного разу прийняла правильне рішення. Для того, щоб звернути увагу на свої слова, не обов’язково викрикувати їх в агресивній формі. Мені подобається рок-музика і я досі мрію записати альбом у більш важкому саунді, але, на жаль, наразі не знайшла однодумців, які б зрозуміли мій підхід до музики та розділяли ідеї, які хочу донести. Тому поки що самотужки пишу пісні в стилі trip hope, які показую лише близьким друзям.
— Чи багато зіграв у вашому житті випадок?
— Звісно. Кожного разу, коли мені потрібно прийняти важливе рішення, відбувається щось незаплановане й непередбачуване. У такі моменти починаєш розуміти, що, окрім чорного й білого, існує ще мільйон варіантів, які ти просто не помічаєш через надмірну зацикленість на проблемі. Життя яскраве та непередбачуване. Треба просто не боятися помічати навколо себе щось, окрім себе, і усвідомлювати, що ти лише маленька частинка великого процесу.
— А який досвід ви винесли з роботи у “Макдональдзі”? Скільки ви там працювали? I чи нині заходите туди, коли треба перекусити?
— Мені досі сниться, як приходжу на зміну й постійно щось іде не так. Іноді забуваю форму... Загалом це такі сни, після яких ти щасливий, коли розумієш, що прокинувся. Це неймовірний досвід у моєму житті, але давався він мені важко через постійне відчуття, що я не на своєму місці. Влаштувавшись туди, аби заробити на електричну гітару, довелося затриматись там надовго через фінансові складнощі. Бували випадки, коли я спускалася зі сцени, перевдягалася і їхала в метро працювати в нічну зміну. Звісно, інколи заходжу туди й радію, коли на сервісі хтось знайомий. Особливо, коли бачиш, що людина пішла на підвищення і тепер у формі менеджера.
— Чи любите експериментувати на кухні? Що є, а чого немає у вашому щоденному меню? Може, сидите на якихось модних дієтах?
— Експериментувати люблю. Ніколи не готую чітко за рецептом, бо це нецікаво. Через свою постійну зайнятість маю велику кількість швидких, але смачних рецептів, та коли є вільний час, із задоволенням проводжу його на кухні. На модних дієтах ніколи не сиділа, але намагаюся харчуватися максимально корисно для організму. Найчастіше в моєму меню — перші страви та картопля в різних варіаціях. Дуже її люблю.
— Чому ви обрали кота рідкісної породи сфінкс? Скільки йому років? I чи їздили ви з ним на гастролі?
— Ніколи не думала, що у мене буде сфінкс, але одного разу натрапила на оголошення у фейсбуці й побачила ці розумні очі! Йому тоді було чотири місяці. Нині котику вже два роки, і це просто космічна істота. До його появи в моєму житті уявлення не мала, що це за порода, і була приємно здивована. Іноді мені здається, що він наполовину пес, бо приносить мені капці, та любить, коли, граючись, кидаю йому іграшки, які він повертає у руки. На гастролі не беру, але він любить зі мною гуляти надворі та їздити в машині.
— Чи відповідає дійсності, що ви росли без батька й лише в сімнадцять років зустрілись із ним? Ви пробачили тата чи це досі для вас болюча тема?
— Так, дійсно, ми познайомились, коли я мала сімнадцять, але це ніколи не було болючою темою. Батьки розійшлися за декілька місяців до моєї появи на світ. Я з самого народження не знала, як це — мати тата, тому не відчувала нічого подібного з того, що розповідали мені друзі, в яких сім’ї руйнувалися у них на очах. Мама згадувала про батька завжди тільки хороше, показувала фото, але це був міфічний персонаж, який викликав у мене захоплення. Як Святий Миколай. Ти його ніколи не бачив, але віриш у його існування і тобі від цього класно. Я ніколи не відчувала до тата негативних емоцій і з розумінням ставлюся до його вибору. Головне, щоб він був щасливий. Звісно, хотілося б із ним поговорити по-дорослому та зрозуміти, хто він і що його хвилює, але жодного разу з його боку не було спроб вийти на зв’язок. Я ж не лізу, бо в нього — сім’я.
— Ви були і блондинкою, і рудою, і брюнеткою... Від чого залежать ці зовнішні метаморфози: просто від настрою чи якихось обставин у житті, коли хочеться змінити бодай зачіску?
— У студентські роки я працювала моделлю і була з тих, хто не боїться експериментів. І можу сказати, що вони дійсно кожного разу впливали на моє життя та змінювали його кардинально. Але зміни всередині набагато важливіші за зовнішні прояви.
— Катерино, що ви вкладаєте у таке слово, як “кохання”, та чи вільне нині ваше серце?
— Кохання... Ось воно — питання, на якому я зависла. Кохання — це те, що викликає у мене найбільше емоцій. Через нього я часто втрачала рівновагу й контроль над своїм життям. Ним доводилося жертвувати заради музики, свободи й можливості бути собою. Мені більше подобається слово “любов”, адже любити дорівнює робити добре.
Зараз буде багато тавтології, але тут без неї важко пояснити, що я маю на увазі. Коли ти по-справжньому любиш, то бажаєш тільки добра. Коли ти любиш свою роботу, ти виконуєш її добре не тому, що так треба і від цього залежить твоя зарплата, а просто, бо любиш свою справу та не можеш інакше. Є люди, яких я люблю за те, що вони є такими, якими вони є. І мені не обов’язково бачитись з ними, створювати романтичні стосунки, одружуватися, якось фізично взаємодіяти... Достатньо просто знати, що вони є і при можливості робити для них щось хороше. Це звучить доволі дивно, тому ніколи про це не говорила вголос, але, сподіваюся, ви зрозуміли, що я маю на увазі.
Любов — це те, що я даю всім, хто приходить до нас на концерти. Хоча й не вживаю це слово в піснях, а просто ховаю його між рядків і намагаюся передати своїм голосом та інколи поглядом. Я знаю, що любові дуже не вистачає кожному з нас, тому готова ділитися всім, що в мене є. Я трошки накопичила за всі ті роки самотності. Сподіваюся, вистачить на всіх.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із зіркою серіалу "Спіймати Кайдаша"
