Він — автор роману “Сторожова застава”, за яким було знято захопливий фільм-фентезі. Має на своєму рахунку і відзнаку “Книга року “Бі-Бі-Сі”, і Шевченківську премію. Попри поважний вік (Володимиру Рутківському — 84!), все ще активно працює...
— Чим потішите найближчим часом читачів? Чи ситуація з ковідом не надто надихала на творчість?
— Нині у “Видавництві Старого Лева” триває робота над моєю повістю для найменшеньких, що називатиметься “Злище Цапище”. (Усміхається). Що ж до ковіду, то два роки тому я так перелякався, що перед очима, як в останню мить життя, постало все минуле. В результаті написалися спогади про те, як творчі особистості намагалися не втрачати свого обличчя в умовах тоталітарного режиму в 60 — 70-х роках минулого століття. Якщо пам’ятаєте, це був період, коли моїх ровесників стали кидати за грати... Якщо ковід повернеться, доведеться, мабуть, взятися за продовження мемуарів. Не сидіти ж у чотирьох стінах склавши руки?!
— До речі, ви на коронавірус хворіли чи Бог милував?
— Бог милував. Допомогла, звісно, маска, а ще — незвичайна домашня заготовка. Перед тим, як виходити на вулицю, ми з дружиною мастимося господарським милом. У носі, навколо очей, брови, губи. Ми вже в такому віці, що обходимося без палких поцілунків...
І треба сказати, що багато моїх колег та знайомих теж пішли цим шляхом. І вірите чи ні — ніхто з них не захворів. Щодо вакцинації, то до цього ще не дійшло. Ми тепер — як той циган, що перебирав кіньми: гадаємо, чия вакцина краща. Дружина в мене така патріотка, що хоче дочекатися, поки з’явиться наша вакцина.
— Як сьогодні — через чотири роки — ви сприймаєте фільм “Сторожова застава”, знятий за вашим романом? I чи зустрічались із виконавцями головних ролей?
— Данило і Єва свого часу гостювали у нас. Вони геть не схожі на кінозірок. Єва така сором’язлива і роздумлива, а Данило — як той метеор: ми не встигали розкладати на столі все, що він приносив із кухні... А фільм — він мій лише відсотків на 15. І все ж приємно, коли на зустрічах зі школярами майже всі кажуть, що бачили його.
— На які ще ваші твори “зазіхають” кінорежисери?
— Я написав сценарій анімаційного фільму “Гості на мітлі” й надіслав його кільком продюсерам. Ті кажуть, що він чудовий, от тільки невідомо, де взяти 90 мільйонів на екранізацію. А за менші гроші, вважають вони, псувати твір не варто.
— Якщо уявити неймовірну ситуацію: з ким із колег з минулого ви би хотіли випити кави, чаю або чогось міцнішого?
— Непогано було б посидіти, скажімо, з Романом Іваничуком чи з його тезком Кудликом. До слова, з останнім ми разом працювали в приймальній комісії Національної спілки письменників. Якось нас, ще незнайомих, поселили в одному номері. Мабуть, Роман вважав мене східняком, та ще й із самої Одеси, тож на контакт не вівся. Я до нього і так, і сяк, і на пляшку в сумці натякав, а він — ні в яку. Так ми й лягли спати, не порозумівшись. Наступного дня те ж саме.
Хіба що він пожвавився, коли я запитав, як там поживає Іваничук. А за декілька хвилин набирає телефон і починає з кимось неголосно розмовляти. Зненацька жбурляє слухавку й кидається до мене: “Володю, Роман сказав, що ти гарна людина! То де ж твоя пляшка, а то в мене вже сало з часником згіркло”. Я потім не раз про це розповідав у товаристві, на що Кудлик лише сором’язливо усміхався і просив мене не бути дурним. Це в нього з Іваничуком таке ласкаве слово.
Зненацька Кудлик жбурляє слухавку й кидається до мене: “Володю, Роман сказав, що ти гарна людина! То де ж твоя пляшка, а то в мене вже сало з часником згіркло”.
— Коли я телефонував до вас, трубку брала дружина. Якщо не секрет, скільки років ви вже разом? I що “цементує” ваш шлюб?
— Та вже маємо готуватися до піввікового ювілею. А взагалі вона в мене майже ідеальна, якщо не зважати на деякі її “вчительські” звички. Уявляєте, колись я своїми руками звів дачний будиночок, а вона не дає навіть цвяха у стіну вбити. (Усміхається). Слава Богу, що хоч до моєї клавіатури ще не дійшло.
— Нині вам 84 роки. Про мінуси говорити не будемо, а ось які плюси ви бачите в такому поважному віці? Якщо вони є...
— Чому ж не бути? От ви, молоді, все кудись поспішаєте, все думаєте про своє майбутнє. А в нас майбутнього вже немає, тож ми насолоджуємося кожною прожитою миттю. Оце трохи посидів над морем... І нічого ніби корисного не робив, а на серці все одно затишно й спокійно!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з режисером Мирославом Слабошпицьким
