Автору популярних історичних бестселерів 10 червня виповнюється сімдесят! Так, так, і мені не дуже віриться. Хоч, як не крути, а це — факт...
— Василю Миколайовичу, підійшовши до дверей із написом “70”, вам трохи не боязко їх відчиняти?
— Ну чому ж боязко?.. Це число дає свої преференції. Наприклад, маєш право вакцинуватися. (Усміхається). А якщо серйозно, то я ще десь у 28-річному віці глибоко збагнув, що життя — це мить, незважаючи на відведений тобі вік. І 10, і 100 літ — це лише мить, вага якої залежить від того, як ти нею скористаєшся. От і все.
— Нещодавно ви “освіжили” для одного з театрів “Ревізора” Гоголя. Наскільки цей твір, який уперше опублікували 185 років тому, суголосний нашим нинішнім проблемам?
— “Ревізор” Гоголя суголосний усім часам, на те він і класика. До мене звернувся молодий режисер Луганського драмтеатру (може, хтось не знає, то скажу, що його евакуювали до Сіверськодонецька) із незвичним проханням: перелицювати безсмертну комедію на сучасний лад. Мені ідея Дмитра Некрасова сподобалася.
Бо свого часу я займався таким хуліганським проектом, як адаптація класики. Тоді старі соцреалісти назвали мене убивцею пророків, погрожували судом. Їм невтямки було, що така практика давно існує у світі. Я на свій смак осучаснив “Декамерон” Боккаччо, адаптував “Повію” Панаса Мирного тощо. Ну а цього разу переніс “Ревізора” у нинішні українські реалії.
Та сама корупція, тільки ще більш винахідлива, хабарництво, чиношанування і всякі такі смертні гріхи. Є з чого посміятися. Навіть у цей карантинний час, у березні, прем’єра української вистави відбулася у Сіверськодонецьку з аншлагом. І це вам, людоньки, Донбас, а не Львів.
— Якщо провести мінімоніторинг київських радіостанцій, то неважко зауважити, що сьогодні на багатьох із них 90 — 95% ефіру заполонили московські виконавці. З цим можна щось зробити, на вашу думку?
— Можна. Треба виконувати закон про квоти і вдосконалювати його, захищаючи український ефір від московської експансії. Наше правове поле й тут недосконале, бо його ігнорують повсюдно. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення даремно їсть хліб. Великою ганьбою є й те, що на всіх центральних телеканалах цілковите засилля російськомовних серіалів. І це виправдовується українськими титрами, яких ніхто не читає.
Така собі цинічна угода з дияволом.
— За дослідженням Українського інституту книги, ваше прізвище увійшло до 10-ки письменників, яких найчастіше згадують у соцмережах. Вам це гріє душу?
— Не гріло, бо я вперше від вас про це чую. Взагалі-то в митців є таке пожадання: “Говоріть про мене, говоріть що завгодно, добре, погане, ще гірше, тільки не мовчіть”. Я теж не скажу, що це погано. Головне, щоб не брехали... Особливо багато неправди у соцмережах, де люди так часто люблять випустити пару. Серед користувачів ФБ багато неадекватів, ви ж знаєте.
Серед користувачів ФБ багато неадекватів.
— А ви наскільки активно ведете свій фейсбук? Може, плануєте з’явитись і в інших мережах — скажімо, в інстаграмі, твітері чи ще де?
— Ні, я не належу до активних користувачів фейсбука, але мій адміністратор відкрив там декілька сторінок. Іноді їх переглядаю. Інші мережі мене не цікавлять. Хоча інтернетом користуюся дуже давно. У нас в осідку Української республіканської партії, де я був прессекретарем, інтернет функціонував ще на початку 90-х, коли його не мала навіть Верховна Рада. (Усміхається).
— Дозвольте одне несерйозне запитання: вас важко уявити без розкішних вусів. Якщо не секрет, коли ви їх відростили і чи доводилось позбуватись? На спір чи з інших причин...
— Про вуса я мріяв змалечку. Часто набридав матері з проханням, щоб вона мені їх приклеїла. Одного разу матуся зглянулася на мої благання, відрізала у себе пасмо волосся і причепила мені вуса. Я був на сьомому небі. Гордо ходив селом, демонструючи всім зустрічним свою козацьку прикмету. У студентські літа став відрощувати власні вуса, і невдовзі вони набрали форму щасливої української підкови. Відтоді я з ними не розлучаюся. Вуса справді приманюють козацьку фортуну.
— Повертаючись до вашого ювілею. Святкувати якось будете: у вузькому — чи не дуже — колі?
— Я ніколи заздалегідь не планую сценаріїв свого дня народження, навіть ювілеїв. Усе відбувається спонтанно, експромтом, багато чого вирішується в останній день. Раніше ще проводив якісь велелюдні творчі вечори, а під час пандемії не хочу. Скільки буде в цей день людей біля мене? Теж не знаю. Хто згадає, нехай приходить. Не пошкодує.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим
