Серед цьогорічних лауреатів головної премії України — 43-річна Жанна Кадирова. Цікаво, що за останні два десятиліття вона — перша жінка, яку відзначили у номінації “візуальне мистецтво”. Разом із медаллю лауреати отримують і грошову винагороду. Це — майже пів мільйона гривень...
— Частина цих грошей піде на допомогу армії, а частина — на закриття різних творчих потреб, — каже “Експресу” мисткиня. — У якому співвідношенні, я ще не визначилася. Втім, для мене ця премія має більш символічне значення, ніж фінансове. Маю багато різних відзнак, зокрема закордонних, але це перша — від рідної держави. Звичайно, то велика честь! До того ж усе відбувалося на найвищому рівні. І в момент нагородження я розхвилювалася, розгубилася й забула все, що хотіла сказати. Все ж таки емоції взяли гору. (Усміхається). Тепер я потроху відходжу та повертаюся до роботи.
— Як на неї впливають — принаймні на психологічному рівні — щоденні повітряні тривоги?
— Намагаюся не дуже фіксувати на тому увагу. Тим більше, що це все триває уже три роки. Я не виїжджала з України надовго. Тільки — на монтаж та відкриття виставок. Свій вибір я зробила: продовжую жити й працювати тут. До речі, сьогодні їду в Запоріжжя, де готую артпроєкт, присвячений підриву Каховської дамби. Його втілення відбувається за підтримки Фінляндії, точніше — Гельсінкі. Щороку це місто обирає митця, роботу якого фінансує. Цього разу вибір впав на мене... Окрім усього, хочемо провести круглий стіл з екологами й науковцями, щоб обговорити важливі речі.
— Великий резонанс свого часу мав ваш проєкт “Паляниця”. Знаю, що кошти від його реалізації йшли на допомогу ЗСУ. Скільки вам вдалося зібрати?
— Цей проєкт ще триває. 27 березня у Парижі, скажімо, відкриється моя персональна виставка, де серед інших робіт буде представлена “Паляниця”. Тобто я продовжую таким чином розповсюджувати інформацію про повномасштабне вторгнення та збирати кошти. Передусім ми допомагаємо художникам, які пішли на фронт, а також співпрацюємо з кількома волонтерськими фондами. За підсумками минулого року, це було 420 тисяч євро. Проте нині ця сума вже більша — десь на мільйон гривень в еквіваленті. Тільки автівок ми купили понад двадцять, а потім перегнали їх на передову.
— Чи за останні три роки на Заході зріс інтерес до сучасного українського мистецтва?
— Звичайно, у 2022 році (особливо на початку) увага була дуже велика. Всім було цікаво взнати, що в нас відбувається, крім війни, і що таке українська культура. Причому це були як виставки, підготовлені якісно, так і зроблені, що називається, нашвидкуруч. Нині та хвиля трошки спала, але зацікавленість лишається. Просто все має бути на професійному рівні. Це стосується, до слова, і кіно, і музики... Мистецтво має силу доносити інформацію в інший спосіб: достукатися до сердець людей через емоції. Саме так намагаюсь і робити.
— Фото, голограми, графіка, скульптура, живопис... Що ще ви не спробували, а хотілось би?
— Не прив’язуюсь у своєму мистецтві до техніки. Візьмімо, наприклад, ще один відомий мій проєкт — “Російська ракета”. Її зображення я надрукувала на стикерах, які потім розклеювала у транспорті мирних європейських міст. Коли автобус чи вагон метро рухався, створювалося враження, що за вікном справді летить ракета... Не можу сказати, що все життя мріяла зробити стикер. Такого не було. Просто виникла ідея і я знайшла спосіб, як її реалізувати. Тому використовую у творчості будь-які засоби, які допомагають висловитися.
— До речі, про транспорт. Колись ви розповідали мені, що пересуваєтесь Києвом на ровері. Це захоплення — у минулому?
— Так. (Сміється). Після велосипеда в мене був електросамокат, яким я активно користувалася. Однак потім він зламався і за потреби доводилося брати в оренду. Останнім же часом я їжджу за кермом чотириколісного транспорту. Щоправда, використовую авто в столиці не дуже часто, радше, коли вирушаю за місто... Втім, думаю, варто повертатися до ровера. Я справді його дуже люблю. Просто треба самоорганізуватися і почати новий етап велопересувань. (Усміхається).
— Жанно, що живить ваш оптимізм у цей драматичний час?
— Час справді складний. Ворог хоче, щоб ми всі були в депресії й склали у безнадії руки... Проте я намагаюсь не зосереджуватися на тих процесах, на які ніяк не можу повпливати. Натомість усі сили скеровую на те, що залежить безпосередньо від мене. Коли ж ти маєш багато справ, досягаєш якихось результатів, не втрачаєш віри в те, що робиш, це допомагає жити далі... Я продовжую створювати сучасну українську культуру й показувати її всьому світові. Це місія чи не місія, але те, що мене реально цікавить і дає сили продовжувати боротьбу!
