Він — серед тих українських музикантів, які стали до лав ЗСУ і на власні очі побачили, що таке справжня війна. Достатньо згадати той факт, що Женя Галич воював у Бахмуті. Водночас зірка продовжує писати нові пісні (нещодавно, скажімо, вийшов спільний трек з Ігорем Кириленком під назвою “Убер”), а тепер ось вирушає містами України з концертами...
— Наш тур, звичайно ж, благодійний, — ділиться з “Експресом” співак. — Ми вибрали різні підрозділи, з якими співпрацюватимемо, надаючи їм матеріально-технічну підтримку. Це буде, по-перше, 133-й батальйон 114-ї бригади, в якій я служу. По-друге, ГУР. І по-третє, деякі маленькі підрозділи, з якими ми теж так чи інакше співпрацюємо, наприклад, 66-та бригада... Додам, що з часу останнього туру О.Torvald минуло чотири роки.
— Ви щойно записали нову пісню. Чи можна сказати, що творчість — це та соломинка, яка допомагає вам сьогодні не втратити своє “я”?
— Думаю, це просто дотичні одна до одної професії — військовослужбовця і музиканта, в яких я мушу, я маю, я хочу працювати та розвиватися. Мені подобається, що за допомогою музики можна долучатись до зборів, а також фіксувати історичні події, що відбуваються у нашій країні. Тому... це не про соломинку, це про бажання самореалізовуватися і бажання розвиватися й підтримувати сили оборони.
— А наскільки ви взагалі змінилися за 2,5 року? Женя Галич, який у 2017- му брав участь у “Євробаченні”, й нинішній — це різні люди?
— Це зовсім різні люди. Не схожі нічим один на одного. Крім бажання бути чесним перед самим собою.
— Після повернення “звідти” Київ одразу прийняв вас? Не як рок-музиканта, а як старшого лейтенанта...
— Усім на мене було “пофіг”. Та й зараз, думаю, також. (Сміється). Люди живуть своє найкраще життя, ходять собі вулицями, їх усе влаштовує. Я ж займаюся своїми справами, ні на кого не зважаючи. У мене є завдання, я їх виконую. Коли можу творчо реалізуватись, реалізовуюсь. Коли немає натхнення, намагаюсь робити щось практичне. Сьогодні немає різниці між старшим лейтенантом і фронтменом групи О.Torvald. Це одна й та ж людина, в якої є місія. Вона полягає у тому, щоб наближати Перемогу, по-перше. А по-друге, бути рупором, завдяки якому люди не забуватимуть про війну й долучатимуться до зборів та підтримки ЗСУ.
— Ви якось сказали: “У війні немає нічого романтичного. Це — голод, холод, кров, постійні вибухи...” Що тоді відбувається з романтиками, які потрапляють туди? Вони стають циніками?
— Звичайно. Не потрібно романтизувати війну, це робить їй честь. Війну потрібно ненавидіти!
— У лавах ЗСУ ви з весни 2022 року. Наскільки складним виявився тоді, на початках, процес опанування нової професії?
— Ви знаєте, будь-яке навчання — це завжди нелегко. Якщо ти дійсно хочеш щось опанувати, тобі потрібні регулярна практика, регулярні заняття. І це важко. Тим більше — навчатися військової справи. Так, мені все давалося нелегко, але я намагався. Розуміючи, що від цього залежить не тільки власне життя, а й життя моїх побратимів і моїх підлеглих.
— У вас траплялися ситуації, коли ви могли потрапити в полон?
— Одного разу, в Ямполі, ми опинились в оточенні. Однак за допомогою дружніх підрозділів нас звідти вивели. Тому я надіюся, що ситуація не була настільки близькою до полону. Навіть такої думки не хотів допускати... У будь-якому разі я би не здався. Натомість забрав би із собою усіх, хто намагався б узяти мене в полон!
— У вас завжди було чимало татуювань. За час перебування у ЗСУ набили щось нове?
— Так, у мене декілька маленьких татуювань на грудях. Це — АК з квітами замість ствола і ПМ з мікрофоном замість того ж ствола. Це — символи того, що я водночас і військовий, і невиправний музикант. Тож моє бажання — щоб замість зброї у нас була творчість, якою ми могли б змагатися.
— До речі, про творчість: торік у вас було заплановано європейський тур разом із “Другою рікою”, але його відмінили. Нині таких ідей не виникало?
— Звичайно, нам би хотілося пограти за кордоном. Як і будь-яким хлопцям та дівчатам, які давно там не були, але... Поки що таких планів немає. Можливо, наступного року.
— Скажіть, як ви даєте собі раду з тим, що дружина й діти — за кордоном?
— Ми спілкуємося декілька разів на день. Коли ж у них канікули або в мене відпустка, намагаємось бачитися... За той час, що триває війна, діти дуже змінилися. Стали діаметрально протилежними. (Усміхається). Втім, ми так само любимо одне одного... Так, діти ростуть. Данька, коли їхав за кордон, мав чотири роки, а нині — сім. Євці ж було вісім, а тепер — одинадцять. Вони вільно говорять польською, мають активне соціальне життя, друзів, захоплення. Їм не вистачає тільки тата.
