Микола Береза — одне з найяскравіших облич, що з’явилось в українському кіно за останні п’ять років. І хоч у театрі актор грає давно й багато, та широкий глядач взнав його ім’я щойно після виходу на екрани фільму “Червоний”, знятого за романом Андрія Кокотюхи...
— Нині, мабуть, ви маєте багато пропозицій від режисерів. У яких нових кінопроектах вас можна буде побачити?
— Насамперед у фільмі, що називається “Червоний. Без лінії фронту”. Це — приквел попередньої стрічки Зази Буадзе. Уже готово 80 відсотків матеріалу (зйомки проходили у Тернополі, на Волині та під Києвом), але тепер проект чомусь завис. Не знаю, з яких причин — фінансових, організаційних чи технічних. Це треба питати продюсерів...
Звичайно, надходять й інші пропозиції. Найчастіше — серіальні. Та я ставлюся до такої продукції, м’яко кажучи, скептично. Нам ще тягнутись і тягнутись до рівня НВО і Netflix. Розумію, що якість одразу нізвідки не візьметься і треба з чогось починати. Але все ж... Звичайно, що зйомки в “милі” з фінансової точки зору досить цікаві, та розмінюватися не хочеться.
— А як ви сьогодні оцінюєте свою роботу в “Червоному”? З більшою часткою критики чи навпаки...
— Ви знаєте, я дуже критичний у ставленні до себе. Часами навіть до самоїдства. І, переглядаючи фільм на екрані, ловив себе на думці: тут треба було зробити трохи інакше, а ось тут узагалі щось не те. Така ж ситуація виникала під час зйомок. Режисерові іноді доводилось переконувати мене: “Миколо, все добре, це саме те, що мені потрібно”. (Усміхається).
Мало минути трохи часу, перш ніж я став дивитись на “Червоного” дещо простіше і відстороненіше... Зрештою, це проблема багатьох акторів. Комусь не подобається його голос, комусь — те, як виглядає на екрані. Нормально!
— На що ви готові заради цікавої ролі?
— Ну от для того ж “Червоного” свого часу довелося серйозно схуднути. На чотирнадцять кілограмів! (Усміхається). Моя звична вага — 80 кг. Часами вона стрибає трошки вище, часами може бути нижча. Власне, коли починались зйомки, я важив усі 85-ть. А потім довів масу до 71 кг. Як мені це вдалося? Завдяки певному структуруванню й обмеженню у харчуванні, а також заняттю на кардіотренажерах. Ефекту було досягнуто досить швидко. І, на диво, без труднощів.
— Знаю, що ви не один рік працювали ді-джеєм у нічних клубах. Такі заклади часто асоціюються не тільки зі спиртним, але й з наркотиками. Вам вдалося встояти перед спокусою останніми?
— Збрешу, якщо скажу, що жодного разу нічого подібного не вживав. Та парадокс у тому, що я... Я не мав до наркотиків особливого потягу. І коли вперше спробував марихуану (ми тоді називали її “травою”), то зрозумів, що це не моє... Оскільки перший досвід виявився не надто вдалим, відповідно, бажання продовжувати експерименти не виникало. Для чого?!
— Наступного тижня вам “стукне” 37 років. Чи не час уже змінити статус холостяка?
— Перспектива одруження наближається. Принаймні, я про це мрію. (Усміхається). Наразі все гальмується певною нерішучістю з мого боку, плюс є інші фактори, пов’язані з навчанням коханої... У нас із Софією 13 років різниці. Це теж, до речі, один із моментів, який спочатку мене насторожував. Мовляв, наскільки я зможу дати собі з тим раду? Тобто перебувати у відповідному тонусі. Ну, це часами якраз і стимулює. (Сміється). Тепер треба буде переходити від мрій до конкретних дій!
— Миколо, яким ви себе бачите років через п’ять?
— Важко сказати. У мене все частіше виникає думка, що варто щось змінити й, можливо, навіть кардинально. Як саме, наразі не уявляю, але... Може, це з віком пов’язано, може, ще з якимись речами, та останнім часом, кажу, дедалі частіше ловлю себе на думці, що треба зробити черговий віраж у своєму житті. Не заради віражу як такого, а заради самореалізації та свіжих відчуттів. Щоб з’явився новий інтерес та якийсь драйв. Ви розумієте, про що я?
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Василем Шклярем
