“Слава Україні! А ви гості в нашому місті? Рада, що приїхали! Подивіться, що вони [росіяни] тут накоїли. І навіщо? Я не розумію, кого вони прийшли визволяти?” — знайомлюся на центральній площі в Ізюмі з місцевою мешканкою. Наталія пережила російську окупацію, тривалий час жила в укриттях. Але таки дочекалася звільнення міста українськими військовими. Жінка обводить рукою площу, кожна будівля якої обстріляна, і знову ставить риторичне запитання: “Навіщо?..”
Біля спаленої районної військової адміністрації граються троє хлопчаків. Їхнє дитинство зруйнувала росія. Діти підкидають порожню бляшанку, бігають одне за одним. За мить їх гукає хлопець із центру площі, де зібрався гурт людей. Приїхав бус із продуктами. Хлопці стрімголов біжать по хліб. В Ізюмі знають ціну харчам, адже певний час люди жили в голоді.
Ситуація в місті наразі вкрай проблемна — як з інфраструктурою, так і з продовольством. Немає електрики, немає водопостачання, газу. Магазини розграбовані, продукти привозять волонтери й місцева влада. Місто видається похмурим і порожнім.
Ізюмець Василь каже: перш ніж увійти в місто, росіяни планомірно й методично нищили житлові будинки, інфраструктурні об’єкти, школи, лікарні. Вони знали, куди стріляють, переконаний чоловік.
Більша частина центру Ізюму нині прибрана від битого скла, обваленої штукатурки й цегли, залишків снарядів, патронів. Сапери завершують огляд закладів, де російські окупанти облаштовували свої штаби, склади й катівні. “Все буде чисто й безпечно”, — запевняють рятувальники.
“Тут нема вже що відновлювати, — каже Степан Масельський, начальник Ізюмської РВА, проїжджаючи повз одну зі спалених багатоповерхівок, — просто завалити будинок і новий будувати”.
Обстрілами повністю знищений Ізюмський ліцей №4. Це один з найстаріших навчальних закладів Харківщини — цього року йому виповнилося 140 літ. Цікаво, що профілем навчання в ліцеї була українська філологія.
В Ізюмі зруйновано і мости, які з’єднували береги Сіверського Дінця. Дістатися на протилежний бік можна тільки понтонною переправою, яку облаштували українські військові. Але з’їзди до переправи такі, що проїхати можна хіба що позашляховиком.
Одне з найбільш трагічних місць в Ізюмі — житловий будинок на вулиці Циганській, неподалік пішохідного мосту. Від потужних обстрілів росіян обвалилася центральна частина — й поховала під собою 47 людей. Вони ховалися від ворожих снарядів у підвалі. Але це не допомогло врятуватися.
Розгрібати завали тоді відправили місцевих рятувальників, які залишилися в окупованому Ізюмі. З техніки був тільки екскаватор, тому вишукували потерпілих переважно вручну. На жаль, діставати довелося вже загиблих…
Саме в цьому будинку жила сім’я Столпакових. В одну мить загинули три покоління цієї родини: 5-річна Олеся, її 8-річна сестра, батьки — 31-річна Олена і 33-річний Дмитро, бабуся і дідусь.
Місцеві розповідають, що довелося пережити під російською окупацією, крім постійних обстрілів. Люди тривалий час не мали доступу до продуктів — дехто виживав завдяки тому, що мав мед вдома, — споживав чайну ложку на день. Дехто і того не мав — і помирав з голоду. Хворі люди не мали доступу до ліків.
Багатьох мешканців росіяни забирали у катівні. Так, відділок поліції Ізюму армія РФ перетворила на свою базу. Там виявили в’язницю та кімнату тортур, повідомив начальник слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов. У темних підвальних камерах люди перебували від кількох тижнів до місяців. Слідчі знайшли журнали зі списком затриманих, які вели окупанти, а також електричні кабелі — засоби для тортур.
Люди розповідають, що їх катували, вимагаючи назвати імена тих мешканців, які прихильно ставляться до української влади…
Загиблих від обстрілів і закатованих ізюмців російська окупаційна влада наказала закопувати в лісі на околиці міста. Це ще одне місце, перебуваючи в якому, відчуваєш страх і біль. Сотні людей — здебільшого цивільних чоловіків, жінок, дітей — поховано в піщаному грунті в лісі. Сотні хрестів. На деяких — таблички з іменем та прізвищем загиблої людини, на деяких — тільки номери. У братніх могилах є ті, кому не дісталося жодної таблички…
“Це страшніше за Бучу. Станом на понеділок ми нарахували 440 могил. Але люди поховані й по двоє, по троє, тому кількість буде більшою. Можливо, тисяча буде”, — каже Степан Масельський.
Нас просять не заходити за межі червоних стрічок, натягнутих уздовж місця поховань, адже територія ще може бути замінована.
Десятки чорних й білих мішків з тілами складені поряд з уже порожніми могилами. Працівники, які здійснюють ексгумацію, час від часу змінюють одні одних. Вони одягнені в одноразові хірургічні халати, в гумових рукавицях і респіраторах. Стоїть характерний в’їдливий трупний запах. Ним просякнуте і повітря, і одяг. “Той момент, коли в тебе в роті пісок, і ти розумієш, що він не з пляжу”, — намагається розрядити ситуацію хлопець, який викопує наступне тіло. Від його слів стає ще більш моторошно. На більшості ексгумованих тіл є сліди насильства. Переламані кістки, зв’язані руки, ноги, на шиях мотузки...
На зап’ястку одного з чоловічих тіл — синьо-жовта стрічка. Уже відомо, що це Сергій Сова з Нікополя. Він — 36-річний боєць 93-ї бригади “Холодний Яр”. У чоловіка залишилося двоє малих дітей.
…Попри все, сьогодні Ізюм оговтується від піврічної окупації. Сьогодні Ізюм видихає з полегшенням, бо він знову український.
