За останні 30 років Україна та українці дуже змінилися. Ми пережили так багато! Декілька економічних криз, дві революції, війну, яка ще досі триває... А як усе починалося? Якими ми були тоді — у 1992-му?
Найбільшим викликом того року було зрозуміти, як заробити гроші на життя. Пам’ятаєте? Щоб вижити, ми, українці, продавали все, що можна, але все одно невпинно бідніли. Ціни на продукти за цей рік зросли в 22 рази, а зарплата, яку дуже часто не платили або затримували, лише в 11 разів. Саме тоді зародилось поняття “бартер”. “Ти мені пару каністр солярки — я тобі кубометр дошки”. “Ти мені цукор — я тобі горілку й лоток яєць”.
Пригадую, у той рік один чоловік повернувся з Польщі й привіз 100 доларів. За ці кошти він примудрився залити фундамент будинку й звести стіни з цегли! Тоді навіть 10 доларів були великими грошима, бо середня зарплата в перерахунку на купоно-карбованці була в межах 20 доларів. У 1992 році на вулицях українських міст почали з’являтися перші іномарки. На “форди” і “опелі”, які ледь тримались купи, українці дивилися, як на диво техніки. Але купувати такі машини боялися навіть ті, хто міг собі це дозволити. Люди просто ще не знали, як їх ремонтувати, а запчастин або не було, або вони коштували космічні гроші. ВАЗівськими “вісімками” і “дев’ятками” користувалися зазвичай бандити. Навіть якщо простий роботяга купував таке авто, то одразу мав або продати його бандитам за копійки, або ж машину в нього просто крали.
Саме у 1992-му з’явився термін “новий рускій”. І хто з нас не мріяв ним стати? Малиновий піджак, масивний золотий ланцюг на шиї, золотий перстень на пальці й чорний “мерседес”. До таких людей боялись підходити, бо всі вони мали стосунок до криміналу. Як казали, жили вони красиво, але недовго.
А пам’ятаєте, що ознакою статусу в 1992 році була наявність удома двокасетного магнітофона? А нести його ввімкненим вулицею на плечі — вершина крутизни. Чому двокасетного? Бо тоді всі масово переписували музику з однієї касети на іншу для друзів.
А що слухали з цих магнітофонів, пам’ятаєте? На той час українська музика лише зароджувалась (“Мертвий півень”, “Скрябін”, “Табула Раса”, Марія Бурмака, “Брати Блюзу”, “Брати Гадюкіни”...). Тому зазвичай із захриплих динаміків лунали російські “Кармен”, “Сектор Газа”, “ДДТ”... Поштовх і популяризацію українській музиці дав фестиваль “Вивих” (до речі, одним із засновників була газета “Експрес”), який у жовтні 1992 року відбувся у Львові, та літній фестиваль “Таврійські ігри” у Новій Каховці.
Якщо людина була вболівальником спорту, то у 1992-му вибір телетрансляцій у неї був невеликий. Футбольний чемпіонат по телевізору не показували, лише окремі матчі. Хокейні баталії, які були популярними ще рік-два тому, теж не транслювали. Але з’явилась альтернатива. На телебаченні почали показувати старі матчі НБА. Тоді навіть дуже далекі від спорту люди знали імена американських баскетболістів — Майкла Джордана, Денні Родмана, Максі Бокса та інших.
Вершиною чоловічої моди людей малого достатку був яскравий турецький светр з гордим написом Boys. А якщо його вдягали в комплекті з джинсами — ммм, цукерочка! Жінки ж купували яскраві лосини. У чоловіків, які звикли до аскетичного радянського жіночого вбрання, очі на лоба лізли від краси! А пам’ятаєте, як ми рвали квіти на міських клумбах, щоб піти на побачення гордо? Звісно, можна було купити в грузинів гвоздичку (якщо дуже любиш дівчину — то одразу три!), але варіант із клумбою був популярнішим.
Саме у 1992-му українці підсіли на серіали “Багаті теж плачуть” та “Санта-Барбара”. Останню дивилися 10 років і так й не додивилися, бо в українському прокаті показ припинили. Українцям показали “лише” 2040 серій, а знято було 2137... У час, коли починалися серіали, вулиці наче вимирали.
Навіть більше, бували випадки, коли вчителі відпускали всіх дітей з уроків, бо бігли дивитися вирішальні серії якогось серіалу. У цей час, до речі, дуже модним було називати дівчаток Маріаннами — іменем героїні серіалу про багатих, що плачуть. Пам’ятаєте?
Це був рік, коли в Україні нарешті почали з’являтися недержавні медіа. Серед них — “Експрес”, який вже за декілька років став яскравою зіркою журналістики. І до сьогодні залишається лідером!
Це були 30 років невпинного руху. Ми пройшли їх разом.
Дякуємо за те, що ви з нами, дорогі читачі.
Цінуємо вас. І міцно обіймаємо.
