Ми вирішили поділитися з вами, дорогі читачі, тим, як змінилося наше життя за час війни. Впевнені, кожна історія буде для вас дуже зрозумілою. Адже нові реалії з'явилися в кожного українця...
Юля Томчишин, 35 років: “Моя мама під час війни поборола рак”
У лютому минулого року у моєму житті точилося дві війни: моя країна боролася з російськими окупантами, а моя мама — з онкохворобою. Саме 24 лютого їй мали робити перший сеанс променевої терапії. У небі літали ракети, а я не розуміла, що нам із мамою робити далі, адже зволікати не можна…
Попри війну, у березні моя мама пройшла 18 сеансів опромінення, а згодом дізналася, що подолала недугу. І це була наша маленька перемога.
А незабаром буде наступна — перемога України. У цьому я не сумніваюся.
Анна Балакир, 37 років: “Я не купую нових речей, бо війна може це все забрати — одним прильотом”
Війна почала змінювати моє життя на Київщині ще до 24 лютого. Ще раніше у мене з'явилася спеціальна аптечка з турнікетом, радіо на випадок відсутності зв’язку, деякі необхідні в критичній ситуації навички, а також план дій, які виявилися непотрібними, коли почалася справжня війна, а не її нафантазований образ.
Потім війна змінила один мій ранок. Була розгубленість і страх.
Потім війна змінила мої вікна — я їх заліпила звичайним офісним скотчем, бо міцний арматурний в крамниці вже розкупили.
Далі війна змінила небо — у ньому часто літало по кілька розвідувальних дронів.
Слідом війна змінила звуки в просторі — це був вогонь ворожої артилерії.
Потім війна почала змінювати у моєму селі будинки — в купи завалів, а живих людей в — мертві тіла.
Далі війна змінила місце мого проживання — мені довелося евакуюватися.
Війна змінила звичне для мене життя: я не подорожую, не розважаюся, рідко буваю поміж людей, не хочу робити собі приємності. Я не купую нових речей, нових книжок, нового стільця (він піді мною хитається і сташенно незручний). Бо війна може це все забрати — одним прильотом. Я роблю все, що мені вдається, для наших захисників. Інше зараз, гадаю, зайве. Час на нього буде після війни. Тоді я реалізую свій наразі план-максимум - куплю собі зелене плаття і босоніжки на підборах.
Ірина Батюк, 28 років: “Під час війни перерви в роботі потрібні не лише, аби випити кави, а й щоб поплакати”
У лютому 2022-го мій день починався з душу, б’юті-процедур і заварювання кави, я була бадьорою і енергійною. Тепер же я часто не маю сил на такі банальні речі. Та я змирилася з тим, що годі хотіти від себе сплеску енергії під час геноциду мого народу. Тепер я знаю, що під час війни перерви в роботі потрібні не лише, аби випити кави, а й щоб поплакати. А в день, коли під завалами багатоповерхівки опиняються сотні твоїх співгромадян, скасовуються навіть давно заплановані омріяні поїздки.
Як не гірко, але під час війни справжнім табу для мене стали мандри за кордон, які я так любила. Я ніяк не можу позбутися страху опинитися десь далеко, звідки не зможу допомогти рідним, коли щось зле, не дай Боже, станеться в моєму місті.
І про Бога. Чи ж подумала б я у лютому 2022-го, що впродовж року так багато молитимусь? За цей рік я переконалася: молодій людині в цьому динамічному світі легко пропустити молитву, але не під час війни. Бо ж "як тривога — то до Бога". Тривог було багато. Бога також.
Микола Заверуха, 58 років, батько шести дітей: “Найважливіше — це рідні люди, живі та здорові”
Напередодні 2022 року мені часто снився сон, нібито я чекаю потяг до Москви. Кажуть, коли сниться далека дорога, то слід чекати великого клопоту. І ось того страшного дня — 24 лютого 2022 року — я раптом згадав те пророче сновидіння.
Спочатку мені здавалося, що війна — далеко від мого містечка на заході України. Та потім окупанти вдарили ракетами по військовому аеродрому неподалік. Пам’ятаю, як на фоні вечірнього неба було видно спалахи...
Війна показала, що найважливіше — це рідні люди, живі та здорові. Раніше через зайнятість роботою та буденними справами мої діти та внуки приїжджали в гості приблизно двічі на місяць, а тепер — щотижня відвідують батьківський дім. Їх радісний щебет та дзвінкий сміх дають можливість хоч на деякий час відігнати від себе відчуття тривоги...
Сьогодні я мрію про те, щоб збувся ще один мій сон. У ньому я був на місцевому ринку серед юрби людей. Раптом до нас почали наближатися три трійки літаків. Усі почали розбігатися в різні боки. А я підняв голову і сказав: "Люди, не лякайтеся! То наші — з тризубами!". І усі почали кричати: "Перемога!"
Оля Піліщук, 38 років, мама, волонтерка: “Я більше не боюся смерті, хоч над моїм містом літають ракети”
Сьогодні я могла би прокинутися від дзвінка будильника, заварити каву і готуватися до роботи. Але я прокинулася від дзвінка військового: “Оль, не спиш? Набрав, поки тихо. Нам потрібні медичні ноші. Дуже багато”.
У вихідний день я могла би повезти своїх синів в Карпати кататися на лижах. Але сьогодні ми з чоловіком залишаємо дітей на бабусю і дідуся, міцно обіймаємо їх на прощання і вирушаємо в дорогу на Схід — треба доставити машину військовим на фронт.
Рік тому сьогодні я би точно забула подзвонити батькам. Зараз я їх наберу та скажу, як сильно люблю! Рік тому я би ніколи не дозволила незнайомій людині мене обійняти. Зараз я обійматиму у шпиталі пораненого бійця, якого бачу вперше. Рік тому я б хотіла купити зелену сукню, сьогодні мені треба купити військовим дрон Mavic 3.
Рік тому я боялася померти від ковіду. Зараз, коли в моє місто летять ракети, я не боюся смерті. Чому? Бо я знаю, що куди би моя душа не понеслася після смерті, там є вже чимало моїх рідних душ.
Водночас я знаю, що моя країна вистоїть. Випростається на повен зріст і гучно скаже: Слава Україні! А весь світ відповість: Героям слава!
Леся Родіна, 33 роки, мама 6-річного сина:
До 24 лютого я не вірила, що в моїй країні може початися війна. Та коли я вперше спробувала натягнути на руку турнікет для репортажу, то відчула дикий біль — і тоді вперше стало страшно.
Після 24 лютого в мене з'явився страх втратити когось із рідних, страх не побачити їх знову. Я опанувала це, почавши займатися волонтерством: плела день у день сітки, возила допомогу переселенцям, речі та продукти. Тільки б не залишатися наодинці з думками…
І лише сьогодні я розумію слова прабабусі, яка на кожне свято бажала “мирного неба”...
Вікторія Трудько, 32 роки, мама 2-річного сина: “Якби не дитина, я би теж була на фронті”
Чи могла б я колись подумати, що восени 2022 року, коли моя мама копатиме картоплю на городі, майже в неї над головою ППО зіб'є ворожий безпілотник, а за кілька кілометрів від її будинку утвориться вирва? Чи могла б я колись уявити, що дві російські ракети впадуть за 200 метрів від моєї школи й дорогою до неї загине наша вчителька — Оксана Миколаївна?
Вторгнення застало мене у непростий період життя, я би сказала — трагічний. Я точно знаю: якби не дитина, я би теж була на фронті, виконувала б ту роботу, яку б доручили – медиком, кухарем, діловодом… Але в моєї дитини є лише я. І це те, що тримає мене у цивільному житті… Я люблю тебе, сину…
Олена Ковальська, 34 роки, мама 8-річної доньки: “Ніколи не думала, що проводжатиму дитину до школи, перевіряючи, чи до нашого міста не летить ракета”
У грудні я вперше від початку війни поїхала у дводенне відрядження закордон. У цей час в Україні почалася повітряна тривога. Це вивело мене з рівноваги, я кинулась писати усім рідним, і з завмиранням серця чекала повідомлення від вчительки, що моя донька разом з однокласниками — в укритті… Немає нічого гіршого, ніж бути далеко від своїх рідних у момент небезпеки.
Я ніколи не думала, що проводжатиму дитину до школи, перевіряючи, чи до нашого міста не летить ракета…
Цей рік навчив мене тримати важливі речі напоготові у рюкзаку — бо в будь-який момент доведеться тікати. Тримати важливих людей у серці. Писати "як ти?" за нагоди і без неї, бо це вияв турботи і любові. Допомагати — може і небагато, але постійно.
А ще під час війни я зробила те, що завжди хотіла, але не знаходила на це час — вперше спекла кекси і зробила манікюр :) Це маленька радість у цей тривожний час.
А ввечері я замовлю торт на день народження моєї доньки. Я не дозволю росіянам вкрасти у неї дитинство! І на свято побажаю їй одного — щастя у вільній Україні.
Олег Зубарук, 41 рік, тато трьох дітей: “У моєму домі оселилися переселенці”
За кілька місяців до початку великої війни моя сім’я переселилася з орендованої однокімнатної квартири у нову оселю, яку ми будували десять років! Ми приймали гостей, попивали із сусідами глінтвейн, поки наші діти гралися у сніжки та ліпили снігову бабу... Я й подумати не міг, що незабаром в цьому домі ми надамо прихисток українцям, які втекли від російських танків з Гостомеля та Вишгорода…
Попри все, ми звикли до життя з повітряними тривогами та вимкненням світла. Коли вдома немає електрики, а мені потрібно написати статтю, я працюю… на автозаправці чи в готелі. Я вивчив графіки вимкнення електроенергії в усіх цих закладах і знаю, куди і коли йти.
А ще ми цілком втратили страх. “Тату, диви, ракета летить!” — якось вигукнула моя 9-річна донечка Віруся, виглядаючи у вікно. У цю мить вона, замість того, щоб сховатися в укритті, побігла по телефон — аби сфотографувати клубок диму, який здійнявся у небі після успішної роботи нашої ППО…
У сам розпал бойових дій у нашій сім’ї відбулося поповнення, народилася донечка Катруся. Ми віримо, що вона ростиме в мирній та сильній Україні і що не ховатиметься у шкільному бомбосховищі, як її старша сестричка...
Анастасія Коваль, 24 роки: “Радість життя — у маленьких дрібницях та емоціях, і їх не треба відкладати на "колись"
Пам'ятаю, як минулого року у лютому я ігнорувала зустрічі із друзями чи близькими людьми — щоб встигнути більше попрацювати. Під час евакуації з Київщини на захід України я щиро шкодувала про це, адже мені так не вистачало моїх друзів! Так само я відкладала у шухляду різноманітні маленькі мрії.
Вже навесні, коли ЗСУ звільнили Київщину і я повернулася додому, вирішила: час жити, попри все! Відтоді я побувала на прогулянці на каяках, виготовляла шоколадні цукерки, плела з бісеру, жонглювала, приготувала сотні смачних страв і навіть видалила зуби мудрості. Кумедно, але я кілька років мріяла спекти торт "Наполеон", але завжди відкладала. І лише під час війни моя кухня наповнилась ароматом запашних коржів та свіжозвареного крему.
Радість життя — у маленьких дрібницях та емоціях, і їх не треба відкладати на "колись".
Наталія Васюнець, 46 років: “Донечка часто просить мене витерти сльози”
Моя донечка Злата, якій три роки, на щастя, не усвідомлює, що таке війна, чому треба спускатися в укриття, коли лунає сирена, і чому годинами доводиться сидіти без світла. Єдине — вона часто питає: “Мамо, чому ти плачеш? Витри сльози...” Я стараюся перемкнути увагу на інше, та, на жаль, так виходить не завжди. Цей рік — рік болю, відчаю і сліз...
На початку війни ми мали змогу виїхати за кордон, але в нас жевріла надія, що, можливо, цей жах ненадовго, що от-от, і все стане на місця. Найгірше — коли ці сподівання не справджуються... Найгірше — коли ти втрачаєш своїх колег та знайомих на війні... Найгірше — коли хтось із твоїх рідних на фронті, і ти з дня на день чекаєш хоч якоїсь звістки від нього...
Через кляту війну в мене немає ніяких масштабних ідей, задумів та планів. Є настанова: допомагати нашій армії, вистояти та витримати. І лише одна мрія — про якнайшвидшу перемогу України та повернення додому всіх, хто став на її захист!
Богданна Мартиник, 41 рік: “За останні 12 місяців я провела на кладовищах більше часу, ніж за все життя”
11 лютого минулого року переписувалася з другом, який з 2014-го захищав Україну на Сході. Сергій надіслав своє фото з підписом: "Я ще на службі". Відписала йому: "Напевно, скоро ми всі будемо на службі. Схоже, почнеться повномасштабне вторгнення". "Заберу тебе у свій підрозділ", — пожартував Сергій. Рівно через півроку — 11 серпня — збиралася на похорон Сергія — він загинув під Бахмутом.
У березні 2022-го прощалася із колегою та другом Віктором, який героїчно загинув на Миколаївщині. За останні 12 місяців я провела на кладовищах більше часу, ніж за все своє попереднє життя.
За останній рік навчилася накладати турнікети, розбирати автомат, плести маскувальні сітки, готувати коктейль Молотова, проходила онлайн курс щодо психологічної допомоги в умовах війни… Сьогодні це — необхідність для життя в Україні.
За останній рік зрозуміла, що дуже боюся смерті. Не своєї, а рідних і близьких.
Ірина Конторських, 58 років: “Чужі люди можуть стати рідними, а справжні родичі — бути далекими і чужими”
Мої родичі по татовій лінії з Росії не телефонували до мене за цей рік жодного разу. Брат покійного тата, його діти — мої двоюрідні сестра і брат — як води у рот набрали. Не наважилися подзвонити бодай з банальним запитанням "Як ви?" Не привітали мене з днем народження — воно було лише через чотири дні після початку війни. Не знаю, було їм страшно, ніяково чи просто байдуже.
Хоча ці родичі часто гостювали у нас в Україні. Були в захваті від міст, природи і культури, від маминої хлібосольності, тішилися гостинцям з України. Невже вони могли повірити в те, що Україна потребує денацифікації?..
Не телефоную їм і я. Тато, мабуть, цього б не схвалив, але подумки я відрізала цю родинну гілку. Війна навчила, що чужі люди можуть стати рідними, а справжні родичі — бути далекими і чужими…
Юлія Голодрига, 31 рік: “Якось ми відзначали день народження на кладовищі — з загиблим другом”
23 лютого, за день до початку війни, ми з колегами зібрались разом в редакції, розмовляли, співали і обіймалися. Тоді ми не підозрювали, що це наша остання зустріч з Віктором — останні обійми і останній дружній поцілунок. 2 березня він героїчно загинув на фронті, а 8-го — ми вже прощалися з ним — спершу у храмі, а потім на кладовищі. Тепер я часто приходжу на кладовище, аби поговорити з Віктором, поділитись секретами. А якось ми навіть на цвинтарі відзначали (абсолютно тихо) день народження нашої подруги… Після загибелі Віктора я звернулася до психолога, бо пережити цю втрату самостійно не могла.
За цей рік я плакала так багато разів, як ніколи у своєму житті. Разом з тим я навчилась ще більше цінувати життя! І головне — цінувати близьких людей. Під час війни у моєї сім’ї з’явилась традиція — у сімейному чаті, де я, брат, мама і вітчим, кожнісінького ранку ми пишемо один одному, чи все гаразд.
За рік війни я навчилася, зірвавшись з ліжка, зібратись за хвилину, а через дві вже бути з тривожним рюкзаком в бомбосховищі. Або накладати турнікет за лічені секунди чи тампонувати рану. Плести маскувальні сітки і робити коктейль Молотова. Цього року я вперше в житті взяла до рук справжній автомат — щоб потренуватись, принаймні, як його розкладати й складати. І я продовжуватиму вчитись, щоби бути корисною Україні… І я продовжуватиму любити життя – тут, в Україні...
