Більшість українців вважає успіхом Володимира Зеленського на посаді президента його стійкість у відсічі російській агресії та міжнародну діяльність, спрямовану на посилення підтримки України. Водночас, за даними соцопитувань, 50% громадян вказують, що за п’ять років Зеленський не спромігся виконати передвиборчі обіцянки, серед яких була й обіцянка побороти корупцію. І причиною такої ситуації вони називають наявність в оточенні президента нечесних та корумпованих осіб. Третина вказує на брак компетентних людей у команді Зеленського, і ще майже третина переконана, що президентові завадила війна.
До речі, корупцію у державних органах влади українці вважають більшою загрозою для розвитку України, ніж військову агресію Росії (51% проти 46%). Цікаво, чи такої ж думки президент Зеленський? Виглядає, що ні. Бо корупція у країні процвітає. Нардепи, як-от Артем Дмитрук чи Андрій Одарченко, без проблем втікають від суду за кордон. Керівники МСЕК (медико-соціальних експертних комісій) заробляють мільйони на фіктивних довідках. Прокурори масово “зазнають травм на робочому місці, вивчаючи матеріали кримінальних проваджень”, й оформлюють інвалідність. Працівники ТЦК наживаються на хабарях. А всі обіцянки влади почистити авгієві стайні залишаються лише обіцянками.
Украй болить це нашим військовим. Вони кажуть: “Ми маємо розуміти не тільки проти кого ми воюємо, а й за що. Незалежність — лише шанс. Аби вбивати і вмирати за нього, ми маємо знати, що цей шанс перетвориться на історію успіху”.
— Коли солдат, наш захисник, десь у шанцях або на передовій бачить у своєму смартфоні, як родич навіть не міністра, не представника Офісу президента, а голови обласного МСЕКу купається у доларах, буквально завалений ними, то, безперечно, замислиться: “За що я тут помираю? Щоби він мав можливість красти?!” — ділиться думками громадський активіст, співзасновник Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова Геннадій Друзенко. — Це ж не поодиноке явище. Ми чи не щодня читаємо про кричущі випадки корупції й розбазарювання грошей. Бачимо мільярдні ремонти в містах у той час, коли народ збирає кошти для війська.
Так, є питання ідентичності, воно важливе — багато українців б’ється за мову, за прапор, за право обирати свою долю. Але людей, готових битися за ідентичність, завжди меншість. Для того щоб мобілізувати більшість, потрібні аргументи — люди, які йдуть захищати державу, мають розуміти: а що держава зробить для них. І тут ми бачимо, що держава згадує про своїх громадян тоді, коли їх треба мобілізувати або оподаткувати. Щойно ці два питання втрачають актуальність, державі просто начхати на своїх громадян. Вона їх використовує як ресурс. І це, звичайно, страшенно демотивує людей. Бо всі, надто ті, хто на передовій, хочуть жити, хочуть бути здоровими та успішними, хочуть, щоби про їхні родини хтось піклувався.
— У чому тут помилка Зеленського?
— У тому, що він шукає ключ до перемоги ззовні. Якби він вчив історію, то знав би, що Америка при своєму потенціалі і фактично необмеженому військовому та фінансовому ресурсі програла в Афганістані. Чому? Бо таліби були мотивовані, а американці врешті не могли зрозуміти, що вони там роблять.
Зброя та гроші без людей та мотивації не працюють. А мотивація з’являється тоді, коли розумієш, що воюєш не тільки і не стільки за квадратні кілометри чи кордони, а за майбутнє, в якому держава, яку ти захистив, стане справді твоєю. З мачухи перетвориться на матір.
— У будь-якій війні, яка має екзистенційний характер, від результату якої залежить доля держави, її політична й ділова еліта повинна бути в перших лавах, — додає політичний експерт Андрій Золотарьов. — Таких прикладів в історії чимало. У нас дуже часто порівнюють Зеленського із Черчиллем. Так-от, Черчилль воював в англо-суданській війні, а у Другій бурській війні навіть потрапив у полон і втікав. Брати участь у бойових діях — цілком нормально для британської еліти. Цілі аристократичні родини втратили нащадків на полях Першої світової війни. Син прем’єр-міністра Британії Асквіта загинув на фронті.
Або візьмімо Ізраїль. Один зі синів прем’єра Нетаньягу мобілізувався до армії. А щодо другого, який не повернуся з Маямі після нападу ХАМАС, виник великий скандал. Бо це не нормально. А у нас сини можновладців перебувають за кордоном. І виходить так, що еліта живе в одному соціальному вимірі, а посполиті — в іншому. Рано чи пізно ідеалісти закінчаться, вони загинуть у боях. А люди, до яких держава ставиться як до такого витратного матеріалу, будуть пливти через Тису або підуть у внутрішню еміграцію і казатимуть: “Це не моя війна”. Не може бути так, що хтось заробляє на війні, а комусь гинути на фронті...
— Чи вбачаєте у корупції більшу загрозу для розвитку України, ніж у військовій агресії Росії?
● Г. Друзенко:
— Так. На жаль, наша влада живе в паралельній реальності, в якій планує найближчим часом перемогти Путіна і вийти на кордони 1991 року. А принагідно краде з перевиконанням будь-яких планів. Це надзвичайно демотивує українців, зокрема військових. Досить подивитися на статистику, скільки людей дезертували чи “пішли в СЗЧ” — 120 тисяч (це лише зареєстровані у ДБР кримінальні провадження, реальне число значно більше). Розчарування громадян у державі зростає у геометричній прогресії, і це наша найбільша загроза.
Посада Зеленського — президент України, верховний головнокомандувач, гарант прав і свобод громадян. А поводиться він як генеральний секретар ООН, для якого головне — спілкування з главами держав та урядів. Зеленський робить не просто помилку, а засадничу помилку, яка може коштувати нам дуже дорого. Бо навіть якщо Україну завалити зброєю і грошима, а не буде мотивації воювати, то ми програємо цю війну. Про це свідчать авантюри наших американських союзників у вже згадуваному мною Афганістані, Іраку, Лівії, Сирії. Американці мають найбільшу армію і найбільший бюджет у світі, і чим їм це допомогло?..
Якщо держава не повернеться обличчям до людей, не відновить суспільний договір про те, що громадяни її захищають і фінансують, а держава своєю чергою захищає громадян і піклується про них, боюсь, ми повторимо шлях, який пройшли наші предки сто років тому.
— У чому саме мав би полягати суспільний договір між державою і її громадянами?
— Насамперед ми б хотіли почути від президента, за яку Україну воюємо. Бо майбутнє вимірюється не територією країни, а якістю життя її громадян. Хотіли б почути, що, крім компенсації, держава запропонує дітям та вдовам загиблих. Як ми вибиратимемось з демографічної ями? Що держава планує зробити, аби українські університети нарешті потрапили до сотні найкращих бодай Європи, якщо не світу? Чи охорона здоров’я в Україні й надалі непублічно, але сповідуватиме принцип “плати або помри”?
Чи в Україні, за яку ми воюємо, посадовці навіть середньої ланки і надалі будуть значно багатшими за бізнесменів середньої руки? Чи впливова тіньова держава, для демонтажу якої українці й обрали Зеленського, надалі ховатиметься за лаштунками Конституції, яка наївно декларує правовладдя в країні, де все вирішують особисті стосунки та наближеність до влади?
— Дехто вважає, що спершу треба прогнати ворога з нашої землі, а вже тоді розв’язувати внутрішні проблеми, зокрема і з корупцією. Чи погоджуєтеся з такою думкою?
● Г. Друзенко:
— Категорично ні. Так мислити — наївно. Корупція дає змогу виробити інвалідність за гроші, перетнути незаконно кордон, знятися з військового обліку, купити бронь... Як наслідок, більшість військових частин у нас укомплектовані менш ніж наполовину. Не можна носити воду в решеті — вона завжди витече! Не перемігши корупцію, не відновивши довіру громадян до держави, ми як мінімум ніколи не виграємо цієї війни.
— За два з половиною роки повномасштабної війни кожен мав досить часу, щоб вирішити, як він ставиться до захисту України, як допомагає на фронті чи в тилу, — зазначає директор Інституту соціально-політичного проєктування “Діалог” Андрій Миселюк. — І не обов’язково думати про те, що зробив чи, точніше, чого не зробив Зеленський. Тут варто згадати вислів президента Кеннеді: “Не питай, що твоя країна зробила для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни”.
До президента Зеленського, як і до його команди, справді дуже багато зауважень стосовно того, що вони робили до війни і що роблять під час війни. Але питання полягає в тому, що є країна, яку треба захищати. Зеленський прийшов і піде, а Україна залишиться.
● А. Золотарьов:
— Війна не є перешкодою для того, щоб боротися з корупцією. Треба хотіти її побороти. Цього ми, на жаль, не бачимо. Якщо так триватиме далі, якщо пануватиме тотальна несправедливість, ми у кращому разі матимемо дуже поганий мир на умовах агресора, у гіршому — втратимо державу.
