Дівчата, якими сьогодні опікується сестра Юлія, мають за плечима дуже непростий життєвий досвід: алкоголізм та наркоманія батьків, насильство, зокрема й сексуальне, втягнення у кримінальну діяльність...
Чотири роки тому монахині Юлії Фляк управління у справах дітей Львівської міськради запропонувало відкрити дитячий будинок сімейного типу. На той час вона вже виховувала чотирьох прийомних діток. На створення будинку погодилася. Сьогодні виховує 11 дівчат. Велика сім’я мешкає у квартирі площею понад 300 “квадратів”, сестра Юлія тут — мама-вихователька.
“З дітьми я працюю вже 30 років, свого часу була керівницею гуртожитків для сиріт, — каже 50-річна сестра Юлія, черниця УГКЦ. — Зважитись на відкриття дитячого будинку сімейного типу мені було страшно. Дуже засмучувалась, коли дізнавалася, що діти повторюють модель поведінки своїх батьків, а тому п’ють, скоюють злочини, потрапляють до в’язниці, гинуть... Та зрештою, вирішила працювати не на результат, а “на сьогодні”, роблю все, аби у цей момент дівчата мали безпеку, стабільність і моє серце”.
● Сестра Юлія. Фото з архіву сестри Юлії
Історії вихованок — справді дуже непрості. “Чи не найважча історія — в однієї з моїх перших вихованок, — згадує сестра Юлія. — В оселі, де вона жила з рідними, постійно перебували особи, які звільнились з місць позбавлення волі. Дитину втягнули у кримінальну діяльність, зокрема торгівлю наркотиками”.
На щастя, дівчинка скористалась шансом почати нове життя — здобула вищу освіту, влаштувалась на роботу, заручилась.
Монахиня розповідає про ще одну вихованку, якою після смерті батьків спершу опікувалась сестра її бабусі. “Дівчинка часто тікала з дому, вживала спиртне, курила, — ділиться монахиня. — Але, оселившись у нас, вже через кілька місяців стала називати мене “мамою” — це найвищий рівень довіри!”
Дівчині вдалось позбутися поганих звичок, згодом — створити міцну, здорову сім’ю, разом із люблячим чоловіком вона виховує синочка.
То як монахині вдається долати важке минуле її вихованок? Я завітала у гості, аби дізнатись про їхнє теперішнє життя.
КОЖНА ЗНАЄ СВОЇ ОБОВ’ЯЗКИ
“Добрий день, проходьте, але обережно, я щойно підлогу помила, тут слизько”, — попереджає мене 17-річна Настя, відсуваючи від вхідних дверей відро з водою. Чую, що з іншої кімнати гуде пилосос. Дівчата метушаться зі швабрами й ганчірками. Нині в оселі — генеральне прибирання.
Сьогодні в цьому домі проживає 11 дівчат. Три 20-річні здобувають вищу освіту, паралельно працюють, усі інші вчаться у школі.
Заходжу на кухню, де порається 16-річна Софія, яка живе тут близько року. Знайомимось.
“Після смерті батьків я два роки жила з подругою, якою опікувалась її тітка. Але з часом у нас погіршились стосунки, почались конфлікти. Тож я більше не хотіла там жити, — ділиться дівчина, витираючи меблі. — Спершу потрапила у Центр соціальної підтримки дітей та сімей “Рідні”, де можна перебувати 9 місяців, доки знайдуть сім’ю. Але сестра Юлія запропонувала переїхати до неї. Я прийшла в гості, познайомилась з дівчатами, мені тут сподобалось”.
● Їжу в будинку готують, враховуючи вподобання дівчат. Сьогодні Карина обідає греч- кою й завиванцями з картоплею, а Світлана — спагетті з ковбасками. Фото авторки
Цього місяця Софія відповідає за чистоту на кухні (обов’язки для кожної дівчини сестра Юлія змінює щомісяця).
А от про приготування страв дбає пані Лідія. Вона давня знайома сестри Юлії. Жінка виросла у багатодітній сім’ї, якою опікувався монастир, де служить сестра, а тепер допомагає їй на волонтерських засадах.
“ХОЧУ ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ!”
...На дивані у вітальні двійко найменших дівчат захоплено читають книжки. “Я історію люблю і політологію”, — усміхається 13-річна Женя з жовто-блакитним браслетом на руці, гортаючи грубу книжку з історії України. — Люблю Україну! В майбутньому стану військовою ЗСУ. Хочу захищати свою країну”.
У руках 10-річної Вероніки — її улюблена Енциклопедія юної леді. Дівчинка розповідає свою історію.
“Я з Вугледару, там жила з мамою, татом, бабусею, дядьком і тіткою”, — каже. У 2017-му її мама померла. “А це в мене попало”, — вказує на шрами від ран на тілі. Виявляється, на початку квітня під час повітряної тривоги Вероніка спустилась в укриття, але по ньому прицільно вдарив російський танк...
Коли Вероніка опритомніла, побачила біля себе загиблих рідних та сусідів... Їй відірвало палець, тіло було посічене осколками, вона зазнала черепно-мозкової травми. Дівчина втратила зір у лівому оці, а в шиї залишився великий осколок. Сестра Юлія шукає закордонних спеціалістів, які зможуть його вилучити.
До будинку сестри Юлії дівчинка потрапила в серпні. Спершу розмовляла російською. Зрештою Вероніка опанувала українську, правда, час від часу у неї проявляються проросійські настрої, які були поширені в її сім’ї.
“Приміром, якось сказала: “Донєцк — рускій”, — згадує сестра Юлія. — А під час підготовки до святкування Різдва промовила: “А Бога нєт, так бабушка гаваріла”. Це непросте випробування для мене, але я розумію, що для будьяких змін потрібен час...”
Однак є й гарна новина — про трагедію Вероніки дізнався дядько, з яким вона ніколи не бачилась. Торік він втратив оселю й роботу, але часто приїжджає до дівчинки з Києва, між ними зав’язались теплі стосунки.
ДИСЦИПЛІНА Є, АЛЕ БЕЗ СУВОРИХ ОБМЕЖЕНЬ
Менших дітей у цьому домі по черзі доглядають старші вихованки, їх щотижня призначає сестра Юлія. “Треба простежити, аби вчасно прокинулись, вмились та зібрались до школи, — пояснює Настя. — Ще слід пригледіти, щоб лягли спати о дев’ятій вечора”.
Велику частину свого часу дівчата приділяють навчанню. “Я готуюсь до ЗНО, — веде далі Настя. — Маю заняття з репетиторами. Доводиться багато сидіти за книжками та комп’ютером при ліхтарику (через вимкнення світла. — Авт.), тому різко погіршився зір. Лікар призначив краплі. Хоч би окуляри не довелось носити!”
У кімнаті Насті на її ліжку — великий білий ведмідь. “Це подарунок від хлопця, він тепер на війні — в гарячій точці, я не можу розповідати, де саме”, — по-дорослому пояснює дівчина...
На поличці над Настиним робочим столом — вишиті бісером ікони. “Це мама вишивала, — показує на образ Ісуса Христа. — А цю ми вишивали разом, коли мені було п’ять років. Торік мама померла... Маю таку пам’ятку про неї”.
Мрія Насті — стати дитячим психологом. “Дорослі часто не розуміють, чому підлітки закриваються, починають бунтувати, втікають з дому чи навіть ріжуть вени, — зауважує Настя. — Я пройшла через це. Тому хочу допомагати дітям, знаючи багато з власного досвіду”.
Принагідно Настя розповідає про правила життя в домі. Каже, що важливо вчасно повернутися з прогулянки. “Якось я спізнилась на кілька хвилин, сестра сказала, що наступного дня не піду гуляти”, — згадує Настя. Тоді за звичкою, сформованою в дитячому будинку, дівчина протягла сестрі телефон для конфіскації на знак покарання, але сестра Юлія сказала, що це зайве.
Питаю дівчат, чи мають вони обов’язок читати Біблію чи ходити щонеділі до храму. Вони кажуть, що ні. “У вільний час ми гуляємо, катаємось на велосипедах, займаємось власними справами”, — запевняє Настя. Заходжу в пральню.
Знайомлюсь з 16-річною Настею. “Дівчата приносять свій одяг, а я кілька разів на тиждень закидаю в пральку, тоді розношу усім по кімнатам”, — пояснює.
Про своє минуле Настя розповідає неохоче. Дев’ять років тому не стало її мами, відтоді жила зі старшим братом. “Він мене ображав, — ділиться. — А тут мені дають все, чого я завжди потребувала, — любов, турботу, підтримку. Я перестала боятись людей”.
...Дівчата завершують прибирання, після чого сестра Юлія перевірятиме, чи все чисто, а ще — чи акуратно кожна склала речі у своїй шафі. Якщо щось буде не так, потрібно виправити, лише тоді вони отримають кишенькові гроші — по 500 гривень на тиждень.
“ВОНИ НЕ СИРОТИ!”
Тим часом до оселі навідалась 74-річна мати сестри Юлії. “Я часто приходжу, аби пригледіти за дівчатками, — каже пані Марія. — Буває, що борщ приготую, я на дачі овочі вирощую, тож маю екологічно чисті продукти”.
Пані Марія у всьому підтримує свою доньку, каже, вона взялась за непросту справу, в якій трапляється чимало труднощів.
Оскільки більшість дітей, які потрапляють у цей дитбудинок, були вилучені з неблагополучних сімей, з ними працює психолог і фахівець з узалежнень. Кожна з вихованок мала непростий попередній досвід, дехто переніс фізичне насильство, хтось став жертвою зґвалтування... У декого на фоні наркоманії та алкоголізму батьків з’явився потяг до спиртного.
Тому дівчата відвідують програму “Дорослі діти алкоголіків”. “Там успішні люди діляться власним минулим досвідом, їхній приклад — найкращий поштовх до одужання”, — каже сестра Юлія.
Щомісяця на кожну з дівчат держава виділяє подвійний розмір прожиткового мінімуму (понад 5600 грн), з цієї суми дві тисячі — це кишенькові гроші кожної. Решту витрачають на продукти, побутову хімію, одяг, лікування.
“До того ж я намагаюсь відкласти кожній бодай по 30 тисяч гривень, аби мали з чого почати самостійне життя”, — додає сестра Юлія.
Вихованки можуть залишатися тут до 23-річного віку з умовою, що після школи продовжать здобувати освіту, в іншому разі — лише до настання 18 років. “У мене таких немає, хто не хоче вчитися”, — запевняє монахиня.
Насамкінець сестра Юлія каже: “Це мої діти. У них є я, отже, вони не сироти!”
