Різдво — це час, коли світ славить народження Ісуса Христа, і серця людей традиційно сповнюються радості й віри у краще. Українці вже другий рік поспіль відзначатимуть різдвяні свята в умовах повномасштабного вторгнення Росії.
Хтось втратив рідних на фронті, хтось чекає їх із війни, а хтось перебуває у вимушеній розлуці з близькими, які виїхали за кордон. Песимізму додає й те, що наразі просвітку у війні немає. Тож не дивно, що багатьом не до святкування. Як не потонути їм у вирі розпачу та смутку, де шукати сили, наснаги й віри у краще?
— Різдво Христове здебільшого асоціюється у нас із відвідуванням храму та перебуванням у колі родини і друзів, — каже отець Юліан Тимчук. — Проте вже тривалий час багато українців не має можливості провести свята таким чином. Смуток огортає серце кожного і накладає відбиток на сприйняття народження Спасителя.
Однак цей непростий час — привід згадати, як відбувалося справжнє Різдво. Христос рождається не в царській палаті, а в яслах на сіні. Виникає логічне запитання: “Чому не в кращому місці? Хіба Господь не міг обрати заможний дім?” Якби Ісус Христос народився в палаці, пастухи навряд чи прийшли б і вільно поклонилися Йому. Для бідного люду, який хотів віддати шану Новонародженому, вхід також був би закритий. А ясла — місце, відкрите для всіх. Адже Ісус Христос прийшов не до окремої касти людей, а до всіх, хто прагне прийти до Нього.
На долю українців випали надзвичайно важкі випробування. Але кожне Різдво — це ще одна можливість зустріти та впустити народженого Спасителя у своє серце і відчути “дух Різдва”, якого всі так шукають.
— У час, коли багатьом не до святкування, як не дати зневірі й смутку роз’їсти нас зісередини?
— Ми повинні святкувати Різдво, — пояснює отець Іван Гищук. — Адже святкування Різдва для людей — це про вічне, про любов, яку нам дарує Господь. Бог так полюбив людей, що привів Сина Свого у цей світ не лише для того, щоб він навчав, а й для того, щоб, зазнавши страждань, визволив людей від гріха та смерті й дарував їм вічне життя.
Суть святкування Різдва Христового — у відвідинах спільного богослужіння та у спільній трапезі в домашньому колі. Не всі можуть зібратися разом фізично, бо хто де: одні служать, інші за кордоном, декого вже немає поруч із нами. Але трапеза — завжди символ єдності. І Свята вечеря — символ того, що ми якщо не фізично, то духовно разом. Наша сила передусім у єдності — між собою і з Богом.
— Так, нам усім не до святкування, — ділиться думками волонтерка, співачка і громадська діячка Анжеліка Рудницька. — Як на мене, святкувати і відзначати — це зовсім різні речі. Я також не святкуватиму так, як у мирні часи. Для мене — це до 2014 року.
Відтоді я відзначаю свята: намагаюся робити якомога більше добрих справ, даруючи гарний настрій іншим. Комусь допомагаю, когось підтримую, проводжу доброчинні заходи, зокрема для наших захисників, для дітей військових і із соціально незахищених груп. Співати колядки і щедрівки можна завжди, байдуже який у тебе настрій. Добрі справи — великі чи малі — дають відчуття свята.
Я б радила людям менше зосереджуватися на своїх проблемах — проблеми є у всіх, у час війни болю і шрамів дуже багато, — а бути чимось корисними іншим. Передусім — нашій армії. Допомагаючи нашим Силам оборони сьогодні, ми допомагаємо державі вистояти. Якщо будемо концентруватися на цьому, буде менше депресії та смутку. Віра ж додасть нам сили й наснаги рухатися до перемоги.
— Тут немає універсальної формули для всіх, — додає доктор психологічних наук Вадим Васютинський. — Тим, хто глибоко вірить у Бога, допомогти може молитва. Але це має бути щира, ревна молитва. Комусь можуть допомогти відвідини церкви, перебування у колі однодумців, тобто своєї релігійної громади. Віра у щось одне дає полегшення, заспокоєння.
Людям, які мало ототожнюють себе з релігією, допоможе спілкування з оточенням. Добре, коли людина має близьке оточення, яке підтримує, яке співчуває, яке допомагає, якому вона довіряє. Таке спілкування додає сили та наснаги. Ми, люди нинішнього часу, маємо великі переваги в комунікації, чого не було ще якихось тридцять років тому. Можемо поспілкуватися з рідними, які служать у ЗСУ чи перебувають за кордоном, і навіть побачитися через відеозв’язок. На свята треба обов’язково скористатися цією можливістю. Кілька теплих, привітних, глибоких слів будуть дуже корисні. Їх можуть пам’ятати дні й тижні.
Важче, коли людини вже немає. Тоді спокійніше може стати після молитви, запалення свічки, заочного спілкування. Якщо все одно на душі тягар — треба йти до людей, до тих, хто підтримає, поспівчуває. А ще корисне спілкування з тими, кому також нелегко, хто також потребує підтримки. Якщо люди, які пережили схожі трагедії, зустрічаються і розповідають одне одному про це, то з’являється усвідомлення “не лише я у такому становищі”. Як то кажуть, коли поділитися своєю радістю, то радість стає більшою, коли поділитися своїм горем, то горе стає меншим.
— Що ще важливо робити тим, чиє серце, попри свято Різдва, огортає смуток?
● о. Юліан Тимчук:
— Мабуть, усі українці сьогодні із радістю прийдешнього Різдва відчувають сум на душі. Адже розуміють високу ціну кожного спокійного дня, який ми проживаємо. Джерелом нашої віри є Ісус Христос, Який зцілює рани і дарує надію на світле майбутнє.
Пам’ятаймо: думки вибудовують нас, і те, як ми реагуємо та налаштовуємо себе, має вплив на наше майбутнє. Апостол Павло у своєму Посланні до филип’ян мовив так: “Брати і сестри мої, скажу вам таке: думайте лише про те, що правдиве, благородне, справедливе, чисте, приємне, почесне, відмінне й гідне похвали!”
● В. Васютинський:
— Важливо бути активним, робити щось для добра оточення, спільноти, держави. Коли є висока шляхетна мета і людина на неї орієнтується, тоді з’являється сенс життя. Якщо оточення дає нам віру — спілкуємося з ним більше. Якщо ні — то трохи відгороджуємося, шукаємо розраду в наших індивідуальних справах. Ще краще, якщо ми знаходимо в собі сили підтримувати чийсь оптимізм.
● о. Іван Гищук:
— Коли ми підтримуємо інших, коли допомагаємо Збройним силам, то самі отримуємо велику благодать і силу, яка нас зміцнює. Різдво — це не тільки про святкування, це також про милосердя, про добрі справи, про те, щоб після зустрічі з тобою в людей залишився приємний посмак. Важливо, щоб через наші уста завжди променіло світло любові Божої — щоб людина після зустрічі з вами могла з усмішкою згадати вашу розмову.
● А. Рудницька:
— Моя мама щоранку, виходячи з дому, бере кілька пакетиків — з кормом для птахів, з кісточками для бездомних собак, з гарячим сніданком для безхатька, якого багато років годує і якому допомагає. Потім їде плести сітки — робить це від початку повномасштабної війни щодня упродовж багатьох годин. Ввечері в’яже шкарпетки для військових. Поміж тим стежить за новинами і спілкується з людьми.
Вона вірить у добрі справи і в цій вірі черпає натхнення. До слова, мамі 77 років, і від грудня минулого року в неї зламане плече. Але вона ніколи не нарікає, не скаржиться, а невтомно працює заради перемоги. Таких самовідданих людей дуже багато. Передусім це військові, волонтери, і на них варто рівнятися, з ними варто спілкуватися, їх варто підтримувати, у них треба вчитися шукати віру і наснагу робити добрі справи.
Сьогодні кожен українець важливий. Незважаючи на те, де він, чим займається і скільки йому років. Тому що від зусиль кожного українця залежить майбутнє нашої держави і те, чи взагалі воно буде. У тилу ми повинні підтримувати нашу армію, щоб залишатися тилом, а не стати лінією фронту.
— Якими думками варто жити у нинішній непростий час, коли бачимо, що ворога здолати нелегко?
— Перебуваючи у стані смутку, ви аж ніяк не розв’яжете проблем, не наблизите перемогу і повернення близьких вам людей із фронту, — каже військовослужбовець ЗСУ Сергій Пархоменко. — Наші воїни у надзвичайно важких умовах виборюють незалежність України. Але не опускають рук, не нарікають і не втрачають надії. Вони, попри тиск ворога, збираються на силі й дають відсіч. Так само ті, хто в тилу, мають зібрати волю в кулак, допомагати ЗСУ і жити позитивними думками. Ми — армія і тил — маємо підтримувати одні одних, бути єдиними і небайдужими!
● о. Іван Гищук:
— Від того, якими думками живемо, залежить наш емоційний стан. Коли людина втрачає контроль над думками, то відчуває тривогу, зневіру. Так часто буває тепер, бо живемо у надзвичайно важких обставинах і наші внутрішні ресурси вичерпуються. А коли ми виснажені, то в нас немає сили та енергії, згасає надія. Тому потрібно скеровувати наші думки до світла, підживлювати їх вірою у Бога, в те, що Україна переможе. Ми стоїмо на боці правди і добра, а добро завжди перемагало. Внутрішній голос повсякчас має казати нам, що перемога буде за нами.