Із неволі звільнили 108 жінок, серед них — 35 захисниць зі Збройних сил України, 32 — з Військово-морських сил, 12 — з ТрО, 8 — з Нацгвардії, включно з двома із “Азову”, 5 — з Державної спеціальної служби транспорту, 4 — з Держприкордонслужби і 12 цивільних.
“Я з дитинства мріяла носити військову форму. Здобувши фах медсестри, працювала у цивільній лікарні, однак після виходу з декрету 2021 року підписала контракт із ЗСУ, — розповідає Вікторія Обідіна. — Повномасштабне вторгнення зустріла в Маріуполі на позиції. 4-річну Алісу довелось забрати у бункер “Азовсталі”. Жили ми там від 20 березня. Дитина мужньо все витримувала, ніколи не скаржилась. Ми разом читали казки, вчили букви, співали українські пісні, часто Аліса допомагала мені роздавати таблетки хворим.
5 травня під час виходу із заводу у рамках “зеленого коридору” в руки окупантів потрапило відео, де моя донька розповідала, що мама — військова медичка. Вони заявили, що доньку віддадуть у дитячий будинок”
За словами співрозмовниці, вона ледве вмовила ворогів, щоб дитину з її знайомою відправили до родини у Запоріжжя. Потім жінку місяць утримували в Управлінні з боротьби із організованою злочинністю у Донецьку, згодом — в ізоляторі тимчасового тримання. “Там мене часто били, вимагаючи надати інформацію про побратимів... Але я була непохитна. 1 липня відвезли у камеру в Оленівку, де тримали весь цей час. У маленькій камері нас було 11 осіб, спали ми на підлозі. Нам привозили воду зі ставка, яка ще й цвіла, — каже Вікторія. — Медичної допомоги не надавали”.
Перше, що жінка зробила після полону, — зателефонувала мамі й доньці. “Неможливо передати словами, які це були емоції, — дуже скучила за рідними! — каже Вікторія. — Хочу набутись із родиною. А далі повернусь на службу”.
...35-річна Ірина Стогній із села Крищинці, що на Вінниччині, після звільнення із полону продовжує боротьбу — за свого коханого чоловіка Олександра, який наразі залишається у катівні рашистів.
Подружжя військовослужбовців служило у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Ірина — бойова медикиня. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на позиціях у Маріуполі.
“Разом із іншими військовослужбовцями ми тримали оборону на заводі Ілліча. Щодня я виїжджала на поле бою, привозила як поранених, так і загиблих бійців, — каже Ірина Стогній. — Потім була ворожа атака... У тому, що нас захопили окупанти, винні місцеві зрадники. Коли мене кинули обличчям у землю, я подумки вже прощалась із життям... Згодом нас повезли в Оленівку, у концтарбір”.
Коли мене кинули обличчям у землю, я подумки вже прощалась із життям...
Після того бойову медикиню разом із іншими бранцями перемістили у виправну колонію в Таганрозі. Там, каже жінка, почалось пекло.
“На щастя нас не гвалтували. На мене звели наклеп, що я катувала поранених бійців “ДНР”, хоча це брехня, — каже жінка. — Після того мене часто били струмом, обливали окропом, виламували руки. Постійно були допити зі змушуванням перейти на сторону окупантів. Також катували тих, хто мав патріотичні татуювання, руни, які вони вважали свастикою. До речі, били нас як чоловіки, так і жінки.
Із їжі нам давали чай, дуже рідкий суп, кислу капусту і перемелені хрящики. Раніше я носила одяг 48-го розміру, тепер — на вісім розмірів менший”.
А нещодавно жінку разом з іншими українками посадили в літак і відправили у Сімферополь, звідти — до Запорізької області, де й відбувся обмін полоненими.
“Нас міняли на чоловіків. Коли вони проходили повз, я встигла крикнути — як не соромно воювати проти матерів. А вони лиш голови відвертали, — згадує Ірина. — На волі насамперед зателефонувала мамі. І ми обидві плакали. Так сталось, що у полоні вона часто мені снилась, казала, що стала янголом. Мама хворіє на онко, і я боялась, що не дочекається мене. Тож почути рідний голос — це найкраще, що зі мною могло статись!”
