Майже всі цивілізовані країни світу простягнули українцям руку допомоги з початком війни. Вони складають вигідні програми для біженців, забезпечують їх житлом, одягом, їжею, роботою... Допомагають адаптуватися до нових умов життя. Однак більшість українців усе-таки залишається вдома. Люди кажуть: нізащо не допустять, аби російські окупанти запанували на їхніх вулицях, у їхніх містах, їхній державі.
“Треба комусь боронити неньку Україну”, — пояснюють вони.
“ЧОМУ Я МАЮ ТІКАТИ? ХАЙ ОРКИ ЗАБИРАЮТЬСЯ ГЕТЬ!”
“Я поїду за кордон, а в мою хату прийде якийсь російський окупант і буде господарювати?! Не дозволю! — каже 65-річний Ярослав Забужко з Хмельниччини. — Так, десь на заході Європи, у Канаді життя, може, й краще, ніж в Україні. Та мій Ізяслав — це моя душа. Тут кожен куточок рідний. Он вийду по продукти — а там усі свої, можна поспілкуватися, дізнатися щось нове. Україна — це не лише наша земля, це й наші люди!
Де ще я знайду таких добрих і щирих людей, як у нас? Такі гарні традиції, співучу мову... Тож дякую усім країнам, які підтримують нас, готові надати прихисток. Але покинути Батьківщину я просто не можу...”
70-річна пані Марія Яримій із прикарпатського села Кобаки теж каже, що нізащо не покине рідної домівки. “Я тут народилася, виросла, вийшла заміж, а нещодавно з чоловіком Миколою відсвяткувала золоте весілля. Тут — усе наше життя! — розповідає жінка. — Ми довго збирали гроші на свою хату... Пам’ятаю, як разом закладали фундамент. Нелегко нам було, але Бог поміг, і за 11 років збудували власне гніздечко. Саме тут народився мій молодший син, а потім двоє онуків. Ці стіни мені такі дорогі, у них живе душа нашої родини”.
Пані Марія каже: має ще четверо неодружених онуків. “Хочемо у цій хаті ще видіти весільні вінки, хрестити правнучків, — мовить жінка. — Боже, борони нас від московської біди”.
“Як треба буде, то візьму сокиру в руки і, доки не вб’ю москаля, до хати не повернуся!” — запевняє чоловік пані Марії 72-річний Микола Яримій.
40-річна бухгалтерка Людмила Кисляк тепер у Києві. Вона твердо заявляє, що не покине рідного міста, хоч там нині дуже небезпечно.
“Це моя країна, моє рідне місто, мій дім. Чому я маю звідси їхати? Нехай орки забираються геть! — каже жінка. — У Києві я живу вже 20 років, і буду далі жити! Під українським прапором!”
Брат Людмили — військовий. Нині він захищає Україну на фронті. Тим часом жінка розшукує своїх родичів, з якими втратила зв’язок, — невістку та племінників. Вони ховались у підвалі гуртожитку, у військовому містечку...
“Навіть якщо так станеться, що я тут загину, то моя кров буде на руках путіна, на руках усіх росіян, які просто втупились у свій зомбоящик і не можуть зупинити цю сволоту”, — каже киянка.
“НАШЕ МАЙБУТНЄ — ТУТ, В УКРАЇНСЬКОМУ МИКОЛАЄВІ”
92-річний Вадим Серцев з Миколаєва каже, що ситуація надзвичайно важка: постійно лунають сирени, місто обстрілюють окупанти. Проте він запевнив: залишатиметься в рідному місті аж до перемоги України. “У мене тут живе дочка, двоє онуків, двоє правнучків. Усі тримаємося разом, бо так легше пережити страшні події, які у нас відбуваються”, — ділиться чоловік.
Пан Вадим багато років займається озелененням Миколаєва — посадив у місті понад 22 тисячі дерев! “Тут на кожному кроці ростуть мої дерева. Я ними дихаю, я ними живу... Всю свою душу я віддав цьому місту. Тож нікуди не поїду! — каже пан Вадим. — До речі, на дачі маю ще багато саджанців. Планую висадити їх весною, коли Україна переможе у війні”.
Всю свою душу я віддав цьому місту. Тож нікуди не поїду!
Його земляк, 38-річний Ярослав Синютин, розповідає, що своїх неповнолітніх дітей та дружину відправив за кордон — у Польщу. Але лише на час найзапеклішого протистояння з російськими загарбниками.
“Доньці — 4 роки, синові — 10. Вони були дуже налякані постійними сиренами, донечка безперестанку плакала, — каже чоловік. — Тому ми й вирішили, що їм буде комфортніше в абсолютно безпечному місці. Тим більше дружина там закуповує “броніки” для наших військових, передає сюди — трудиться на славу Батьківщини! А я захищаю Миколаїв у лавах тероборони.
Ми з дружиною маємо план — цього літа відпочити в українському Криму. До війни планували відкрити власну справу в Миколаєві — і обов’язково зробимо це, як тільки московити заберуться геть з нашої землі. Наше майбутнє — однозначно тут, на рідній українській землі. А майбутнє ворогів, які зазіхають на нашу свободу, — смерть”.
Попри небезпеку, у рідному Херсоні залишається 46-річна Людмила Шумкова.
“Тут живуть мої спогади про дитинство та юність, — каже Людмила. — Бігти, покинути все найрідніше — неможливо! За свою землю треба боротися. За свободу треба боротися... Українська Земля — Свята, і не можна допустити, щоб її осквернили окупанти. Херсон був, є і буде український!”
“Я МОЖУ БУТИ КОРИСНОЮ ТУТ, В УКРАЇНІ”
70-річна Олена Невмержицька з села Острови, що на Житомирщині, не одразу піднімає слухавку. “Хвилин десять тому летіли самольоти. То ми ховалися, — пояснює. — Чула, що стріляли, але подалі від нас. Та ми не боїмося, сидимо з дєдом (так називає свого чоловіка. — Авт.) вдома. І нікуди не будемо виїжджати! Вдома маємо коровку, свиню, курей, пса і вісім котів! Як я їх покину? У мого сина — троє синочків. Найменшому — 5 років. Вони живуть у місті за 30 кілометрів від мене, і теж нікуди не збираються виїжджати... Віримо, що все було добре!”
78-річна Ліма Колесник із Макарівського району на Київщині щодня плаче, спостерігаючи, як ворожі бомби руйнують нашу землю. Однак виїхати із рідного села не хоче.
“Мій чоловік Петро своїми руками поставив будинок, у якому ми тепер живемо. Тут кожний вбитий цвяшок нагадує про наші щасливі роки, прожиті разом, — каже жінка. — Тут у нас народилося двоє синочків, які тепер живуть у Києві та займаються волонтерством... Маємо курей, собаку, котів — їх теж не можемо залишити просто так на неминучу смерть. Вірю, що, коли Україна переможе у війні, ми разом із родиною зберемося за одним великим столом у цій самій хаті, а за вікном світитиме сонце, а не спалахи від вибухів”.
42-річний Дмитро із Харкова з перших днів війни зрозумів, що не може просто стояти осторонь і дивитися, як його землю руйнують загарбники. Тим більше він не думав про втечу. “Я вже нічого не боюся, — каже, важко зітхаючи. — З перших днів війни я записався в ряди тероборони. Нещодавно потрапив під обстріл, зламав ключицю... Та їхати звідси нікуди не збираюся. У мене в цьому місті батьки, дружина, діти”.
“І я нікуди не їду, бо закохана у своє місто! Тут я народилась, тут навчалась. У Харкові також залишаються мої рідні, — каже 29-річна Юлія Боклажко. — Ось моя бабуся Олександра Андріївна, якій 73 роки, каже, на своїй землі — вона господиня. Крім того, я відчуваю, що можу бути корисною для України. Тепер волонтерю. А коли це жахіття закінчиться, буду відбудовувати нашу країну — разом з мільйонами інших патріотів, підтримуватиму всіх, як тільки зможу. Знаю, що все буде добре — і Україна переможе!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про життя у бомбосховищах
