“Коли я 20 років тому просив у вищого духовенства благословення на монашу діяльність тут, то мені сказали, що це місце має служити для допомоги людям, чиї душі заблукали, — розповідає 63-річний отець Тимотей Феш, зустрічаючи мене на обійсті храму в карпатському селі Дземброня. — Так і сталось”.
...Від Нижньої Дземброні до Верхньої — там, де й стоїть монастир, — чотири кілометри. Їх я здолала пішки, адже транспорт туди не ходить. До самого монастиря веде вузька стежка. Роззираюсь навколо — краса гір заворожує!
“Коли понад 20 років тому я вперше побував у цій місцині, то зрозумів — хочу тут жити, — каже отець Тимотей. — Купив ділянку частково на відкладені кошти, частково — з допомогою коштів родичів й друзів і взявся будувати монастир. Допомагали мені всі, кого Бог посилав, — туристи, церковна громада...”
“ЯКОСЬ У СТРАСНУ П’ЯТНИЦЮ Я ВИПИВ ЦІЛУ ПЛЯШКУ ВИНА”
Отець Тимотей здобув у Варшаві освіту з психотерапії залежних і започаткував при монастирі реабілітацію для них. Допомагає йому з цим 48-річний психотерапевт Ярослав Писар. Колись він був монахом, але потім став на стежку алкоголізму. Одужати допомогла реабілітація в Польщі. Завершивши її, Ярослав вирішив допомагати боротись із алкогольною залежністю іншим та пройшов відповідне навчання. Він одружився, виховує маленького сина — сім’я живе поруч з монастирем.
“Пригадую, якось у Страсну п’ятницю випив цілу пляшку вина. А потім — три дні просто випали з пам’яті, — розповідає Ярослав. — Одного дня таки прийшло розуміння, що я не можу більше жити з алкоголем, бо він руйнує мене. Але й без алкоголю я жити вже не міг”.
Ярослав пройшов програму реабілітації “Нарешті жити” — це програма духовного вдосконалення, основана на Святому Письмі. Її розробив американець, колишній алкозалежий Майкл О’Ніл.
“Пройшовши 12 кроків програми, я вже сім років не вживаю спиртного, — каже Ярослав. — Суть курсу в тому, аби зрозуміти себе і змінити своє ставлення до життя”.
Один крок — це вагомий етап духовного вдосконалення шляхом психотерапії, яка триває два місяці. Першим кроком, наприклад, є визнання свого безсилля перед залежністю. Третій — рішення віддати життя під опіку Бога — так, як людина Його розуміє. П’ятий передбачає визнання своїх помилок. 12-й — застосування здобутих принципів у всіх своїх справах.
Перший крок — визнання свого безсилля перед залежністю.
“Мені найважче дався 9-й крок, — каже Ярослав. — Тоді потрібно компенсувати свою вину перед тими, кому ти зробив боляче або ж заподіяв щось негативне. Це може бути як матеріальна компенсація (наприклад, роботодавцеві — за те, що раніше крав гроші з каси на алкоголь), так і духовна — попросити вибачення”.
“Я ПРИЙШЛА СЮДИ, АБИ ЗНАЙТИ СЕБЕ”
Учасники реабілітації прокидаються о 7.00. О 8.00 ідуть до церкви. Після сніданку від 9.00 до 12.00 у них психотерапія. Далі — двогодинна прогулянка. О 16.00 — продовження терапії, яка триває до 20.00 з перервою на вечерю.
Кожна група приїжджає до монастиря на реабілітацію раз на місяць. Зазвичай живуть тут до 10 днів — шестеро людей можуть розміститися у трьох кімнатах. У разі алкозалежності є вимога, аби перший візит людини на реабілітацію був не раніше ніж через чотири дні після вживання спиртного.
“Оскільки наш проект не триває і двох років, то ніхто з учасників ще не завершив 12 кроків, — каже отець Тимотей. — Але серед них є люди, яким на цьому етапі вдається жити без спиртного, наркотиків, сигарет”.
Допомагають тут не лише залежним, а й людям, які перебувають у різних важких життєвих ситуаціях. “До нас якось звернулась жінка, чоловік якої часто підіймав руку на неї. Але їй не вистачало сили піти від нього, — каже священник. — Завдяки курсу жінці вдалося це зробити і розірвати коло аб’юзу”.
Із запитом “знайти себе” до монастиря прийшла і 47-річна Світлана зі Львівщини.
“На початку терапії я була дуже залежна від думки навколишніх. І через це не могла жити так, як мені хотілось. Як наслідок, була невдоволена своїм життям, що негативно впливало на нього, — розповідає вона про висновки, які вдалось зробити за час психотерапії. — Утім я змінююся на краще. Завдяки цьому налагодила стосунки зі сім’єю”.
52-річна Наталія з Прикарпаття каже, що прийшла сюди, бо в один момент відчула, що “живе якось не так”.
“Коли ми почали психотерапію, я зрозуміла: важливу роль у формуванні мого складного характеру відіграло те, що виросла в деструктивній сім’ї, — батьки були байдужі до мене. Тато ще й випивав і постійно бив маму. Я збагнула, що поводжуся з людьми довкола так само холодно і несправедливо, як і мої батьки зі мною. Хочу змінити це”.
“Якщо і вам потрібна допомога — звертайтеся до нас на сторінку програми “Нарешті жити” у фейсбуці, — наша реабілітація безплатна. Хоч, звісно, ми також щиро раді будь-яким пожертвам”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що просять сучасні малюки у Святого Миколая
