Вони одружилися 41 рік тому і тоді ж вирішили — хочуть мати багато дітей. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, змогли здійснити своє бажання — Ніна й Віталій Лискіни виховали 46 дітей! Це цілком можливо, коли у серці — багато тепла й любові, якими хочеться ділитись з іншими. Пропонуємо вашій увазі історію цієї неймовірної, світлої родини, яка не залишить байдужим нікого.
Сім’я Лискіних живе у Новомосковську на Дніпропетровщині. На їхньому подвір’ї — красиво прикрашена ялинка, сім’я готується до свят.
У будинку затишно. На стінах — чимало сімейних фотографій. Пробую порахувати всіх членів родини. Ну ні, це просто неможливо! Ще б пак, господарі дому виховали 46 дітей і вже 49 разів стали бабусею й дідусем!
“ЯКОСЬ НАМ ЗАПРОПОНУВАЛИ КУПИТИ ДИТИНУ”
Ще в молодості Ніна Іванівна і Віталій Олексійович вирішили, що хочуть мати багато дітей. На гроші, які їм подарували на весілля, придбали зарослу бур’яном земельну ділянку зі старою хатинкою. За два роки поставили на цьому місці новий будинок на кілька кімнат. У подружжя народився синочок.
Згодом у пані Ніни виникли проблеми зі здоров’ям. Лікарі повідомили, що жінка більше не зможе мати дітей. Утім така звістка не спинила закоханих на шляху до їхньої мрії про велику сім’ю.
Лискіни стали в чергу на всиновлення. “У ті часи дуже багато дітей росло без батьківської опіки, — розповідає 60-річна Ніна Іванівна. — Але процес усиновлення був украй важким, практично неможливим. Ми чекали чотири роки. Ситуація не змінювалась”. Якось подружжю запропонували заплатити чималу суму — і взяти дитину. Сказали, що підберуть з таким кольором очей і волосся, який пара захоче. Лискіни відмовились. А через рік в обласному пологовому будинку було розкрито аферу з торгівлею немовлятами: їхнім мамам медики казали, що дітки народились мертвими. “Нас Бог уберіг від такого повороту долі”, — каже 63-річний Віталій Олексійович.
“МАМА Й ТАТО, ДЕ Ж ВИ БУЛИ?”
Восени 1988 року Лискіним, які працювали тоді на заводі, запропонували створити перший в Україні дитячий будинок сімейного типу. “За умовами, у такому будинку мало бути не менше як п’ятеро дітей. У нас уже був син, тож треба було взяти чотирьох”, — згадує Ніна Іванівна.
Чоловік та дружина оформили документи, пройшли медкомісію, і їм надали інформацію про діток, яких пропонували забрати. Першим став 11-річний Сашко, вихованець місцевого інтернату. А за іншими треба було їхати до дитячого будинку в Покровський район.
Подружжя пригадує: до них вивели п’ятьох діток віком від чотирьох до шести років і сказали обрати чотирьох із них. Усі діти кинулись обіймати пару зі словами: “Мама й тато, де ж ви були? Ми так довго вас чекали!”
“Ну як можна було обирати?! Ми забрали всіх!” — усміхається пані Ніна.
На календарі було 17 лютого 1989 року. А вже через два роки у цій хаті жило 12 дітей! Оскільки родина більшала, довелось розширяти будинок. Для цього на місці корівника збудували кухню, під дахом дому облаштували декілька кімнат. Батьки прагнули, аби кожному було комфортно.
Пара розповідає про виховання дітлахів. “Знаєте, ми ніколи на них не тиснули, — кажуть пані Ніна й пан Віталій. — Не намагались переламати чийсь характер, адже кожна дитина — це особистість”.
У КОЖНОГО — СВОЯ НЕПРОСТА ІСТОРІЯ
Найстаршій донечці подружжя Юлі — уже 42, до сім’ї потрапила у 12-річному віці. Її разом із сестрою виховували дід з бабою, але вирішили віддати Юлю в інтернат. Коли Лискіни приїхали познайомитися з дівчинкою, вона втекла, не хотіла в нову родину. Рік жила у далеких родичів, навіть на вокзалі ночувала. Зрештою, потрапила до лікарні.
“Звідти ми її й забрали в одному халатику”, — каже пані Ніна. Тепер у Юлі своя сім’я, разом із чоловіком виховує трійко діток.
Пані Ніна розповідає історію двох братиків — 10-річного Павлика й 11-річного Владика. Їхніх батьків позбавили прав. Більш як два роки хлопці жили в новій родині, але ті люди від них відмовились. Лискіни вирішили забрати хлопчиків до себе. “Не можна так з дітьми”, — каже пані Ніна.
До речі, четверо дітей Лискіних — усиновлені, це хлопчик і троє дівчаток, їх сім’я виховувала з пелюшок. “Якось я дізналась, що в пологовому жінка відмовилась від дитинки, — згадує Ніна Іванівна. — Побачила ту крихітку — вже ні спати, ні їсти не могла, все про неї думала. Чоловік погодився вдочерити дівчинку й назвав її на мою честь — Ніною”.
Якось я дізналась, що в пологовому жінка відмовилась від дитинки. Побачила ту крихітку — вже ні спати, ні їсти не могла, все про неї думала. Чоловік погодився вдочерити дівчинку й назвав її на мою честь — Ніною.
А одного дня Віталій Олексійович пішов до терапевтки, а вона розповіла, що в лікарні залишили двомісячного хлопчика. Чоловік побачив дитину й одразу — до дружини: мовляв, давай заберем! Хлопчика всиновили й назвали на честь голови сімейства.
“Ми жодного разу не пошкодували про свій вибір, бо діти — це наше життя”, — каже подружжя Лискіних.
ВЕЛИКА СІМ’Я — ВЕЛИКЕ ГОСПОДАРСТВО
Розглядаю на кухні списки з іменами дітей та їхніми обов’язками.
“У нас традиція: напередодні навчального року, 31 серпня, сідаємо на кухні за столом, кожен витягає наосліп папірець із зазначеним обов’язком на рік”, — каже пані Ніна. Крім того, мати складає список чергувань по кухні. Діти миють посуд, підлогу, нерідко самостійно готують вечерю. Мати, звісно, допомагає: приміром, місить тісто, а тоді всі разом ліплять вареники.
Аби прогодувати таку велику родину, подружжя тримає чималу господарку. На 60 сотках городу — овочі, ягоди, навіть дині й кавуни. Є корови, свині, гуси, качки, кури... Роботи багато. “Та діти нам у всьому допомагають”, — каже подружжя.
ЩЕ ОДИН БУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ
Знайомлюся з 37-річною невісткою Світланою. Вісім років тому вона разом з Андрієм (рідним сином Лискіних) вирішили продовжити справу батьків. “Ми мріяли про діток, але не склалось, — ділиться жінка. — Тож прийняли рішення відкрити будинок сімейного типу. Я зайшла на сайт із даними про сиріт і одразу звернула увагу на двох сестричок (трьох і шести років) та братика (4 роки). Зрозуміла: це будуть наші діти”.
Оформили документи про відкриття будинку, пройшли тренінг і їм запропонували анкети сиріт. Першими були саме ті троє діток. Через пів року Андрій і Світлана взяли ще трьох дітей (двох, п’яти й шести років), яких покинула мати. Загалом же за вісім років забрали до своєї оселі одинадцятьох дітей. Одну дівчинку вдочерили, коли їй було 2 місяці: Софійка народилась передчасно, у неї була вада серця, мати відмовилась від дівчинки. Лискіни-молодші полюбили крихітку з першого погляду. Тепер дівчинці шість років, проблем зі здоров’ям у неї вже нема.
“ЗА 31 РІК — НІ ВИХІДНИХ, НІ ВІДПУСТОК”
До хати заходить донька Ніна з чотиримісячним синочком на руках. “Це наш Ванічка”, — радісно підбігають дідусь і бабуся до внука. Ніна живе неподалік, тож щодня навідує батьків. “У батьківському домі добре. Навіть зяті сюди залюбки приходять, затишно їм тут”, — усміхається Ніна.
Нині Лискіни виховують вісьмох хлопців і двох дівчаток (від 9 до 18 років). За станом справ у будинку стежить спеціальна комісія. Її члени приходять до них щомісяця: розмовляють з дітьми, перевіряють їхні умови життя. “Я завжди залишаю їх з дітьми наодинці, не заважаю розмові, нам немає чого приховувати”, — каже пані Ніна.
Подружжю Лискіних часто пропонують взяти ще діток. Вони ніколи не відмовляють — аби лише було місце. Тож приймають нових, коли хтось підростає й починає самостійне життя.
“Я іноді оглядаюсь подумки назад... За 31 рік у нас не було ні вихідних, ні відпусток, — каже Ніна Іванівна. — Але ми ні разу не пошкодували про свій вибір, бо діти — це наше життя”.
СВЯТА У БАТЬКІВСЬКОМУ ДОМІ
У цій оселі на Новий рік і Різдво — особливо гамірно, адже всі стараються прийти в гості у батьківський дім.
Ніна Іванівна, донька Ніна й онук Ваня.
Пані Ніна каже, що на свята обов’язково готує холодець на 20 літрів. Є на столі олів’є, голубці, куряча чи свинна смаженина, заливне, торт...
“Аби провести рік, ми підбиваємо підсумки, згадуємо все добре, що сталося за цей час. А тоді кожен пише записку з побажанням на наступний рік й кладе у шкатулку, — розповідає Ніна Іванівна. — Опісля зачитуємо записки, які туди поклали торік, і кожен розповідає, чи здійснилось його бажання”.
На Різдво родина вирушає до церкви, а опісля всі сідають до святкового столу. “Ввечері йдемо колядувати. На зимові свята у нас завжди гамірно й весело. Ми з чоловіком мріємо, щоб так було й надалі”, — зізнається пані Ніна.
...Недаремно кажуть, що для того, аби бути щасливим, треба дарувати щастя іншим. Очі пані Ніни й пана Віталія світяться від радості, коли вони говорять про своїх дітлахів. Від усієї редакції “Експресу” бажаємо цим чудовим людям ще більше приводів для щирих усмішок! А всім читачам “Експресу” у новому 2021 році — зустрічати на своєму життєвому шляху таких неймовірних людей.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як працюватимуть храми на Різдво
