Перед святом Миколая у супермаркетах й на ринках небувалий ажіотаж — батьки купують для своїх чад іграшки, цукерки, мандаринки. Утім, спостерігаючи за цим, ми задумались: а хто ж принесе подарунок знедоленим дітям? Тож вирішили стати Святим Миколаєм для вихованців кризового центру Львова, який опікується понад 30 дітьми віком від 3 до 18 років. Я одягнув костюм Святого Миколая, натягнув бороду на захисну маску, закинув мішок з цукерками на плечі — і вирушив туди...
Цей центр працює на денній основі: діти зі складних сімей, які не відвідують садка і не мають з ким залишитися вдома, можуть перебувати тут від 8.00 до 20.00. А хто навчається в школі, приходять сюди після навчання. Діти у центрі граються, спілкуються, їдять, розвиваються. У кожного з них — непросте життя...
“МРІЮ, ЩОБИ ТАТО ПОВЕРНУВСЯ ІЗ ЗАРОБІТКІВ”
“О-о-о, Святий Миколай, клас!” — пошепки каже один хлопчик іншому, коли бачить мене. Уже за кілька хвилин 9 пар оченят розглядають мене з неймовірним подивом.
“Привіт, дітки! Ви ж були чемні цього року?” — питаю. Діти всі як один ствердно кивають. Разом всідаємось поближче до ялинки. “Хто хоче розказати Святому Миколаю віршик, щоб отримати подарунок?” — питає одна з виховательок.
Догори здіймається рука дівчинки. Це — 4-річна Віка. “Через гори, через гай їде Святий Миколай”, — декламує.
Дівчинка розповідає, що мріє про український віночок й іграшкового котика. І хоче, щоб її братики Марко, Калина, Михайлик та сестричка Валя були здорові. Віка несміливо засовує руку в мішок і дістає звідти одну цукерочку. Бачу, що соромиться брати більше. “Бери ще, я ж чарівник, маю багато ласощів”, — кажу. Віка вдруге засовує руку по плече і сміливо бере жменю цукерок.
“Святий Миколаю, я тебе благаю — пошли щастя і здоров’я й принеси гостинці. Даруй Божу ласку кожній сиротинці”, — каже, підводячись зі стільця, 5-річна Марічка. Розповідає, що хоче стати ангеликом. І просить не обділити її меншого брата Дмитрика. Що ж, Миколай щедрий — передає солодкий дарунок для обох.
Поки крихітка відносить свій подарунок у шафу, до мене підходить 4-річна Софія. Розповідає віршик і озвучує мрію — хоче гарну ляльку. “Я б її розчісувала, гладила і любила”, — додає дівча. Бере цукерки, чемно дякує. Тим часом 4-річна Надя каже: “Я мрію, щоб на Новий рік мій тато повернувся із заробітків... Також хочу іграшкового собачку. Знаєте, до мене ніколи не приходив Святий Миколай. Я чомусь ще не отримувала подарунків від тебе”.
Враз відчуваю на собі недовірливий погляд усіх присутніх дітей. Доводиться виправдовуватися: “Я старенький, а діток багато. Когось можу забути, але я прийшов цього разу, тож хочу попросити вибачення в тебе. Можеш взяти солодощі з чарівного мішка — скільки хочеш!”
Враз відчуваю на собі недовірливий погляд усіх присутніх дітей. Доводиться виправдовуватися: “Я старенький, а діток багато. Когось можу забути".
На обличчі дитяти з’являється усмішка, вона тягне руку до торби та бере ще кілька мандаринок і цукерок.
5-річний Денис — новенький у цьому центрі, тож ще не встиг адаптуватися. Вихователька гладить хлопчика по голові й розповідає, яким чемним був цього року малюк. Тож заслужив гостинці!
Кожна дитина отримала від Миколая смачні гостинці.
НЕПРОСТЕ ДИТИНСТВО
“У нас усі діти з важкими долями, — розповідає Марія Неділя, завідувачка центру. — До нас їх скеровують соціальні служби. Більшість дітей — із багатодітних та малозабезпечених родин”.
Згадую про сором’язливого хлопчика Дениса, який так і не наважився розповісти віршик.
“Цю дитину забрали із сім’ї в дитячий будинок через те, що мама не працювала, любила випити, вдома був безлад, — каже пані Марія. — Дениско кілька місяців прожив там, але сумував за домом і мамою, постійно плакав. Соціальні працівники вирішили дати його родині ще один шанс. Мати влаштувалася на роботу прибиральницею. Вона любить сина і пробує виправитися”, — каже Марія Неділя.
Батько 4-річної Наді — військовий. Чоловік три роки був на війні, захищаючи Україну. “У родині троє діток — Надя і ще двоє хлопчиків. У сім’ї фінансові труднощі, але діти живуть у любові, — каже пані Марія. — Батько поїхав до Києва на заробітки, дівчинку виховує мама і бабуся. Донечка дуже сумує за татом”.
“ЧУДЕС НЕ БУВАЄ”
Я вирішую завітати і в старшу групу — тут діти від 6 до 18 років. Як ви розумієте, у старших моя борода й мішок не викликали такого пожвавлення, як серед молодших.
“Ви вірите у Святого Миколая? — питаю. Діти реагують скептично. — Як же так? Якщо не вірите в Миколая, то й у чудеса теж”.
“Чудес не буває”, — тихо каже дівчина, схрестивши руки на грудях. Я розумію такий настрій дітей: у них непросте життя, тому й песимізм — очевидний...
Утім мріяти вони не розучилися. Їхні бажання стосуються майбутнього. 13-річний Назар мріє стати футболістом, Оля, якій уже майже 15, — кондитеркою або моделлю, Катя — психологинею, Настуня — дизайнеркою одягу для собак.
Хоч моїй появі діти не дуже зраділи, та навіть найстарші, засовуючи руку в мій мішок, усміхалися, хоч і намагалися це приховати...
Підлітками у кризовому центрі опікується Сергій Майоров. “Нещодавно до нас прийшов 7-річний Артур, — починає розмову пан Сергій. — Хлопчик живе у маленькій квартирі в гуртожитку з мамою та старшим братом. Батько пішов із сім’ї, а у старшої дитини — важка форма ДЦП. Поки мама працює, брата доглядає Артурчик. Цій дитині довелося дуже швидко подорослішати...”
***
Повертаючись додому, ми просимо в Миколая: нехай ці діти будуть щасливими! Миколаю, чуєш нас? А вас закликаємо допомагати діткам, які цього потребують.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про вражаючі факти домашнього насильства на Сході України
