...Того дня Анатолієві Жмурку зателефонувала донька: “Ти виграв квартиру від “Експресу”!” Чоловік спершу не повірив у такий подарунок долі! “Думав, розігрують мене. Навіть трохи обурився, — усміхається пан Анатолій. — Але побачив у газеті своє прізвище і переконався — я дійсно отримав у подарунок нове житло!”
Їдемо в гості до 72-річного переможця акції “Чарівні гривеньки”. Анатолій Жмурко живе у селі Шустівці, що на Хмельниччині. Дорога до населеного пункту — погана. “Це одна з причин, чому Шустівці називаємо кінцем світу, — пояснює водій пан Євген, з яким і долаємо шлях. — Крім того, це останній населений пункт нашої області. За Збручем, що омиває село із західного боку, вже Тернопільщина”.
Шустівці потопають у зелені садів. На сонці виблискує церковна баня. Саме навпроти храму і стоїть обійстя сім’ї Жмурків — Анатолія та Марії. Подружжя разом уже 50 років — у травні святкували золоте весілля.
Анатолій Жмурко — родом із Шустівців. З дитинства дуже любить співати. Після школи вступив до Хмельницького училища народної творчості. Але через два роки змушений був покинути навчання — через фінанси. Після повернення в село працював завклубу, а далі почав роботу в колгоспі трактористом. Згодом його призначили бригадиром рільничої бригади, опісля — заступником голови колгоспу. У 2002-му змушений був залишити роботу, бо важко захворіли дружина і мати.
Дружина Марія, також родом із Шустівців, на три роки молодша за чоловіка. Через два роки після одруження пара побудувала хату в рідному селі. Виховали двох дітей. Дочекалися трьох онуків та двох правнуків.
Анатолій Васильович передплачує “Експрес” більш як 10 років!
“ПЕНСІЇ НА ЖИТТЯ НЕ ВИСТАЧАЄ”
Біля будинку Жмурків — розлогий волоський горіх: хати за ним майже не видно. Поряд — хлів, літня кухня, приміщення для свиней і качок, погріб та гараж. Пан Анатолій і пані Марія пораються по господарству. Чоловік дотирає кабачки, а жінка закидає оберемки щойно скошеної люцерни свиням та птиці.
“Треба добре нагодувати худобу, бо їдемо в гості до дочки Алли: сьогодні у Слобідці-Кульчиївецькій — престольне свято”, — пояснює господиня.
Щодня подружжя прокидається о пів на шосту ранку — роботи в господарстві дуже багато. “Спочатку годуємо всю живність, снідаємо, потім йдемо працювати на город. Далі знову годуємо худобу... — перераховує чоловік. — Колись тримали корову і продавали молоко, але відколи у мене почалися проблеми з правою рукою (вона постійно труситься), відмовилися від цього. Живність розводити мусимо, бо ж на мою пенсію (2437 гривень разом з доплатою за звання “Почесний донор України”) і дружини (1880 грн) не виживемо”.
Скромна і чепурна хатинка Жмурків – одразу навпроти церкви.
За хатою простягається довгий город із садком у кінці. На 35 сотках землі подружжя вирощує картоплю, буряки, кукурудзу, цибулю, огірки, помідори, кабачки, капусту, солодкий перець, кавуни... У саду зріють яблука, груші, сливи.
“Цього року Західну Україну заливало дощами, а в Шустівцях опадів майже не було, — каже пані Марія. — Через посуху погано вродила городина... Стебла картоплі давно засохли: якщо в минулі роки в цю пору ми тільки починали збирати її, то нині вже докопуємо, бо немає сенсу тримати бульби далі в землі”.
До речі, фірмова страва пана Анатолія — саме з цього овочу. Готує її, коли в гості приїжджає родина. “Для моїх картопляників потрібні лише великі відбірні бульби, — каже Анатолій Васильович. — Тру їх на ручній тертці — до однорідної маси. Додаю терту цибулю, дрібку борошна, трохи кислого молока, соди, перчику — і смажу. До столу подаю щойно приготовленими. Так смакують найкраще”.
“НОВИНУ ПРО ВИГРАШ ОБГОВОРЮВАЛИ ДЕКІЛЬКА ДНІВ!”
У будинку Жмурків — чотири кімнати. На стінах — ікони, старі чорно-білі портрети батьків Анатолія та портрет дружини Марії. На ліжках — вишиті подушки.
“Ми тут ночуємо лише влітку, — зауважує господиня. — А на холодну пору року перебираємося у літню кухню. Бо щоб обігріти зимою нашу хату, треба два п’ятнадцятилітрові відра вугілля чи брикету на день. А в літній кухні кинеш трохи дров — і цілий день гаряче, як у Ташкенті!” (сміється).
Кімнату прикрашають подушки з вишитими орнаментами.
У вітальні на столі лежить номер “Експресу”, в якому опубліковані підсумки п’ятого жеребкування акції “Чарівні гривеньки”. Для Анатолія Жмурка він особливо дорогий.
“Участь в акції беру другий рік поспіль, — розповідає Анатолій Васильович. — Торік нічого не виграв. І, чесно кажучи, цьогоріч не сподівався на удачу. А тут зателефонувала дочка Алла. Сказала, що родичка Міла, яка працює поштаркою, повідомила про опубліковані в “Експресі” підсумки акції. Я думав, розігрують мене! Навіть трохи обурився. Повірив лише тоді, коли сам у газеті побачив результати. Ми з дружиною були вражені таким сюрпризом!”
Чоловік каже, що подарує квартиру в новому житловому комплексі Хмельницького дітям — синові чи доньці. “Якби такий виграш дістався нам з Марією років 30 — 40 тому, то, не роздумуючи, перебралися б у Хмельницький! — пояснює. — А так будемо доживати віку в рідному селі”.
Донька Алла пригадує, що в родині обговорювали новину про батьковий виграш декілька днів! “Звістка про те, що батько став суперпереможцем акції, застала нас зненацька, трішки навіть шокувала і приємно вразила! — усміхається жінка. — Ми дуже раді, що батькові так пощастило на старості літ!”
Пані Марія обожнює чорнобривці!
До речі, Анатолій Жмурко передплачує “Експрес” більш як десять років поспіль. Каже, газету читають з дружиною по черзі. Діти та внуки також обов’язково переглядають “Експрес”, коли приїжджають у гості.
“Кожен номер перечитую від першої до останньої сторінки, — каже чоловік. — Щоправда, за один день не встигаю — доводиться розтягувати на два-три, а то й чотири дні. Бо ж у селі за роботою мало вільного часу. Я, знаєте, колись передплачував багато різних газет. Але жодна з них не була такою цікавою та змістовною, як “Експрес”.
Будинок Жмурків.
“МАБУТЬ, ЗАСЛУЖИВ У БОГА”
Йдемо разом з паном Анатолієм до місцевого магазину. “Читали в газеті, що наш Васильович виграв квартиру, але не вірили, аж поки ви не приїхали”, — каже бабуся, яку зустрічаємо тут.
“Дядько Толя — шанована в селі людина, — каже Ніна Пиріг, продавчиня. — Багато років працював на керівних посадах, після виходу на пенсію служив паламарем у церкві”.
“Надзвичайно доброї душі чоловік, — додає Оксана Савіцька, завідувачка ФАПу. — Працьовитий, доброзичливий, дружелюбний. Завжди готовий прийти на допомогу. Напевно, своєю поведінкою заслужив у Бога такий дорогий приз від вашої газети”.
А до Бога чоловік звертається щодня. 11 років тому синові подружжя видалили пухлину мозку — відтоді пан Анатолій кожного дня перед обідом та вечерею молиться. “Якщо вдень за клопотами забув або не мав часу прочитати молитву, то вночі заснути не можу, — зізнається чоловік. — Прошу Бога, святих Пантелеймона, Миколая та Варвару, щоб дали здоров’я і захистили від усякої біди моїх дітей, внуків та всю родину”.
Пан Анатолій виграв квартиру в такій сучасній новобудові.
Насамкінець запитую чоловіка, яких трьох найважливіших принципів дотримується у житті? “Чесність. Справедливість. Людяність, — відповідає він. — Вважаю, що не можна обманювати людей, заздрити, обіцяти те, чого не можеш зробити”.
— Що побажаєте читачам “Експресу”?
— Насамперед — здоров’я. Бережіть себе! Ніколи не впадайте у відчай. Навіть у найскладнішій ситуації завжди є вихід. І вірте в щасливе майбутнє України!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як правильно споживати яблука
