...До воріт координаційного штабу Львівської обласної державної адміністрації, де відають питаннями внутрішніх переселенців, безперестанку прибувають автомобілі. Сюди везуть одяг, харчі, дитячі іграшки, засоби гігієни, каремати, подушки, ковдри. Під’їжджає автобус. Пасажири виходять. У багатьох — відчужений погляд, в якому втома, страх і зневіра.
...“Покажіть, будь ласка, документи на себе та дітей”, — звертається до жінок поліцейська, тимчасом як її колеги просять чоловіків відкрити валізи для перевірки. Діти, які вибігли з автобуса, починають гратись, радіючи можливості врешті побігати...
“Сюди приїждають люди, які не мають місця для тим часового перебування, — каже координатор штабу Остап Фільц. — Дістаються до Львова автобусами, автівками чи потягами”.
Місця для їхнього перебування визначають у райадміністраціях міста.
“Переселенці до нас почали приїжджати 25 лютого. Спершу були поодинокі автомобілі, а потім стали масово прибувати автобуси, — каже старша лейтенантка поліції Ярослава Кашель. — Сьогодні на світанку прибуло два автобуси зі столиці й Одеси, потім — з Харкова й Києва. Загалом за два дні приїхало близько тисячі осіб...”
Поліцейська розповіла, що днями харків’янин привіз до Львова дружину, двох дітей і маму власним авто. “Дорогою, поблизу Вінниці, вони почули звуки вибухів, тож були змушені зупинитись уночі й чекали близько 4 годин, доки все стихло, — каже Ярослава. — Привізши найрідніших у безпечне містце, чоловік поспішив до свого міста, щоб стати на захист Батьківщини”.
“ЖИТТЯ ЗМІНИЛОСЯ ВМИТЬ, ПРОСТО РАЗ — І ВСЕ”
Гарячим супом у штабі пригощається подружжя з 12-річним сином. “Життя змінилось вмить, просто раз — і все”, — зітхає 43-річний пан Дмитро. Він із родиною мешкають у самому центрі столиці. Спершу ховались у бомбосховищі, а потім вирішили покинути Київ. До Львова добирались добу автобусом.
Пан Дмитро зауважує, що багато його знайомих вирушили за кордон, та він воліє залишитись у рідній країні. “Я мусив вивезти дружину й сина у безпечне місце, — каже. — Тут разом долучатимемося до протипутінського руху”.
За іншим столиком сидить жінка з донькою. Прибули до Львова зі столиці поїздом. Пані Оксана спершу не хотіла спілкуватись, нервово пояснюючи, що потребує відпочинку. Зрештою пояснила свій стан: “Ми з Донецька, переїхали до столиці, коли почалися бойові дії. Нас прийняли у Києві як біженців, надали житло. Потім я знайшла роботу, ми винайняли помешкання, донька вступила до інституту. Життя налагоджувалось. А тепер — знову... Ні квартири, ні роботи”.
Знайомлюся з ще одним подружжям, із 5-річною донькою. Вони приїхали з котом. Його звати Пух, має 10 років.
“Ми живемо поблизу ГЕС, — пояснює голова родини. — Подумали: якщо її підірвуть, сховище не витримає. Зрештою, почувши в сусідньому районі вибухи, за 40 хвилин зібрались і поїхали на залізничний вокзал”.
“А я живу на Лісовому масиві, — каже столична пенсіонерка. — 24 лютого прокинулась о 3-й ранку, чомусь не могла заснути через надмірну тривогу. А о 5-й годині почула звук, наче грім. Зрозуміла, що то вибух, бо відчула ударну хвилю. Це були ракети”.
Така ситуація зараз у кожному пункті збору гуманітарної допомоги — небайдужі беззупинно звозять необхідні речі.
Її син — атовець, тепер — знову боронить рідну землю, просив маму виїхати в безпечніше місце. Пенсіонерка зібрала невеличку валізку, куди поклала речі першої потреби, помістила в переноску 14-річну кішку Льовочку й сіла в автобус, яким виїхала о 14.05. Зазвичай у розмові переселенці чітко вказують час, коли змушені були покинути рідне місто...
“Ми їхали 22 години, це дуже довго! Траса була переповнена транспортом”, — ділиться пані Поліна.
Пані Поліна каже, що давно планувала полетіти до доньки в Канаду. А цього разу має чіткий намір здійснити бажане. “Але спершу треба трохи оговтатись, а вже тоді шукати можливості виїзду”, — додає вона.
“Повітряна тривога, — раптом гучно повідомляє охоронець. — Усім пройти в укриття!”
Там знайомлюся з 19-річним юнаком, він не називає свого імені. Каже лише, що батьки залишилися на окупованій території, а він виїхав звідти до Києва шість років тому, навчається у столиці. “Коли 24 числа почались вибухи, я зібрався й поїхав на залізничний вокзал, — каже. — Спершу зупинився в одному з львівських хостелів, а дізнавшись про координаційний штаб для переселенців, одразу ж приїхав сюди”.
“А ЩО ТРЕБА НАПИСАТИ У ГРАФІ “ЕВАКУАЦІЯ”?”
Також я вирушила до однієї з РА, а там — наче у вулику: одні приносять речі, інші їх розфасовують... В окремо відведеному місці переселенці заповнюють анкети, працівники їх консультують.
“Документи переселенців перевіряє служба безпеки, наші працівники фотографують кожного, хто звернувся”, — каже голова райадміністрації Надія Банах. — Опісля пригощаємо чаєм, кавою, даємо продукти, теплі речі, ковдри. Все відбувається дуже оперативно”. Працівники кажуть: люди приїжджають з різних регіонів України. Серед них є й ті, хто відпочивав за кордоном, а через повномасштабне вторгнення не може повернутися додому.
Документи переселенців перевіряє служба безпеки, наші працівники фотографують кожного, хто звернувся.
36-річний Олег виїхав рейсовим автобусом з рідної Одеси 25 лютого о пів на 5 вечора. Після того, каже, у місті почалась стрілянина. “Вдома залишились сестра, тітка й бабця зі своїми сім’ями. Бабуся через хворобу не може вирушати в дорогу, тітка вважає, що вдома їй краще переживати ці важкі часи, а сестра ще вагається”, — ділиться Олег.
“Що треба написати у графі “евакуація”?” — питає жінка, яка саме заповнює анкету. “Дату, коли ми виїхали з Одеси”, – відповідає їй чоловік. Залишаючи цей “вулик”, вирушаю далі. До одного з хостелів, куди недавно приїхали переселенці та евакуйовані. На кількох поверхах волонтери облаштовують додаткові спальні місця, приносять продукти, засоби гігієни, постіль. В одній з кімнат учора поселилась 30-річна Настя з шестирічним сином і трирічною донькою. При вході на столику — іграшки від волонтерів, є шафа, санвузол, а у кімнаті — чотири ліжка.
“Ми виїхали з Ірпеню о 7.30 після перших вибухів в Гостомелі. Це дуже близько від нас, — каже Настя. — Не вагались. Я лише вийшла, аби купити води в дорогу, спакувала найнеобхідніше, взяла дітей і поїхала до Києва, а звідти автобусом до Львова. Чоловік залишився вдома, каже, так треба... Сьогодні в молодшої доньки — день народження. Скоро — у мене. — Після паузи Настя крізь сльози додає: — Так хочеться бути вдома й жити у вільній, незалежній Україні!”
До рецепції підходить молода жінка. Втомлена, дуже бліда. “Ми приїхали... ми... я зараз хочу, вибачте, я не можу говорити”... Їй допомагають сісти, наливають води.
“У вас є ще два місця?” — запитують, ввійшовши, двоє чоловіків.
Цей потік не спиняється...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про людей, які масово прибувають до Львова, утікаючи від обстрілів
